У 1991 р. побачила світ моя невеличка книжка "Тарас Шевченко на землі коломийській", у 2003 р. мої приятелі-енциклопедисти подали велику інформацію на тему батька Тараса і Коломиї до 13-го зшитку Енциклопедії Коломийщини. Однак вряди-годи трапляються нові знахідки на тему шевченкіяни і нашого міста… Відкриття у Коломиї погруддя Кобзаря 28 травня 1914 року було головною передвоєнною подією на наших теренах. Гуцульщина й Покуття тепер мали свого великого поета і в рідній Коломиї, куди вони ходили на торги, на храмове свято, в гості. Однак Перша світова затьмарила культурологічні успіхи і плани місцевих українців. З історії знаємо, що той перший пам’ятник Т. Шевченкові в коломийському середмісті знищили російські війська, які вже 15 вересня 1914 року увійшли до Коломиї. Історія з першим Шевченковим пам’ятником на Коломийщині досі не вивчена. Ми достеменно не знаємо, хто був автором погруддя Кобзаря. Хоч краєзнавець Василь Нагірний пише, що то був скульптор з Великої України Михайло Гаврилко (Нагірний В. Мовчазні свідки минулого. – Коломия: Вік, 2016. – С. 49), однак ніде нема підтвердження цього. У розмові зі мною найкращий дослідник митця Гаврилка – історик Роман Коваль лише обережно припускає, що то міг бути Гаврилко, але зауважує, що цей скульптор не любив ліпити Шевченка в шапці. А наш коломийський Шевченко був саме в шапці. Тому питання з автором залишається відкритим. Як і з коштодавцями. У наших краєзнавчих розвідках можна прочитати, що головним коштодавцем на бюст Кобзаря в Коломиї був Мелетій Кічура, хоча цю думку спростовує, наприклад, відомий краєзнавець Петро Арсенич. У книжці Василя Нагірного про Мелетія Кічуру "Дві долі одного життя" (Івано-Франківськ: НАІР, 2016) можна також знайти інформацію про те, що М. Кічура дав гроші на погруддя Т. Шевченка. У спогадах Євгенії Примак за 1970 р. читаємо про цю справу таке: "Навесні громадськість Коломийщини за зібрані гроші поставила в центрі міста Коломиї пам’ятник великому Кобзареві – Тарасові Шевченку. Тоді багато розмов було про те, що на цей пам’ятник Мелетій Кічура вніс свої гроші за розпродану книжку, яку він перед тим видав у Коломиї". Як відчуваємо, авторка спогадів наголошує, що гроші зібрала громадськість, а про кошти Мелетія Кічури лише багато говорили. Тут мова йде про поетичну книжку М. Кічури "Tempi Рassati. Строфи" (Коломия, 1913. – 156 с.). Важко повірити в те, щоб у нашому місті за книжку віршів поет і тоді, і тепер міг би вторгувати багато грошей. Знаємо також, що М. Кічура тоді працював в адвокатській конторі і мешкав у будинку свого тестя. Правда, перший пам’ятник Кобзареві в Коломиї теж коштував недорого... Якщо про М. Кічуру в нас уже написано від 1960-х років багато, то про голову оргкомітету, який організував побудову пам’ятника Шевченкові 1914 р., сл. п. Ромуальда Думина ми не знаємо майже нічого. А прикро, бо це мала бути неординарна постать, яка взяла на себе таку відповідальну справу і довершила її. Що ж сталося з тим зруйнованим російськими військами погруддям Шевченка в Коломиї? Чи щось з нього вціліло і де воно поділося? Про це наразі нічого не відомо. Тому недавно знайдена інформація мене вельми здивувала. Мова йде про талановитого скульптора і різьбяра Андрія Коверка (1893 – 1967). Отже, цей галичанин, який 1914 р. закінчив Школу деревного промислу в Коломиї, згодом був чи не найпопулярнішим виконавцем мистецьких замовлень греко-католицької церкви, а потім дивом урятувався від сталінської репресивної машини, втікши зі Львова до Кишинева. Мистецтвознавець Ю. Бірюльов у довідці про А. Коверка (Енциклопедія Сучасної України. – Т. 13. – Київ, 2013. – С. 560) подає таку інформацію: "У камені зробив нові погруддя Т. Шевченка для пошкоджених під час 1-ї світ. війни пам’ятників поету у Львові (1925) та Коломиї (1929)". Місцевим краєзнавцям нічого не відомо про якісь заходи коломийської інтеліґенції 1920-х щодо віднови погруддя Кобзаря. Але, виглядає, вони були. Постає ще одне запитання: "А чи, бува, не Андрій Коверко – випускник Школи деревного промислу 1914 року – виконав оте перше, гіпсове, погруддя Кобзаря? З якогось макету він мав виготовити вже нове, кам’яне погруддя? Звідки він мав ті перші креслення? Чи то не були власне його? І, врешті, чому Шевченка не поставили на поч. 1930-х на старе місце в коломийському середмісті?" Ось скільки цікавих запитань для серйозних краєзнавців. Піднесено відзначали Шевченкові роковини у період ЗУНР. У переповненій щадничій касі, тепер Народний дім, 30 березня 1919 р. влаштувало Шевченківське свято товариство "Молода громада". Грала окрестра під орудою Г. Колцуняка, декламував Кобзареві твори О. Карашкевич, співав мішаний хор і дует Балевичів. На сцені стояв бюст батька Тараса. А 8 квітня 1919 р. учениці жіночого семінаря організували в місті Шевченківські вечерниці. Про це читаємо в тогочасній коломийській газеті "Новини". Ну й нарешті знайшлося фото, яке я так довго шукав! На ньому – погруддя Т. Шевченка, яке стояло на подвір’ї Коломийського педучилища (первісно – це Гімназія й монастир сестер-уршулянок, згодом – школа-інтернат, тепер Коломийська гімназія ім. М. Грушевського). На цьому фото з 1947 року – учні Коломийського педучилища Яким Юрович Ґушул – учитель Великоключівської школи (посередині) та його товариші Зузяк і ще один. Яка доля цього бюсту Шевченка – авторові статті не відомо. Микола САВЧУК