Велике дзеркало, касетний магнітофон, лак для волосся замість мікрофона й дуже популярна пісня тих часів. Я впевнена, що кожна дівчина чи жінка впізнали себе. Такою ж маленькою та безтурботною була й наша героїня. Бо ж в дитинстві навіть не уявляла, що все зайде настільки далеко. Зараз вона співачка, викладає вокал для діток та дорослих, працює на двох роботах, встигає бути зразковою дружиною. Живе в Києві, але душею залишається в рідній Коломиї, бо тут росла й вчилась. Романа Махлай – сьогоднішня наша співрозмовниця. – Романо, чи не кожна дівчинка в дитинстві мріє стати співачкою.Чи була в тебе така мрія? І взагалі, як ти почала співати? – Я ще з дитинства любила співати. Колись мій дідусь грав на гітарі, а я співала українські пісні. Досі пам’ятаю "Я козачка твоя, я дружина твоя". Ніколи не забуду, як ми з сестрою взували бабусині чоботи на каблуках і співали різних пісень. "Мрій про мене, мрій" і ще щось на кшталт цього. Коли мені було сім років, дідусь подарував мені скрипку, але тільки за умови, що я буду ходити в музичну школу. З того все почалось. Але колись не було вокального відділення в музичній школі, тому я займалась скрипкою. У мене була чудова вчителька – Анжела Микитюк. Я пам’ятаю, як вона показувала, як треба грати, а я за нею повторювала так віртуозно, з характером. Професійно співати почала десь в років 13. Як сьогодні пам’ятаю, побачила оголошення, що триває набір в дитячу вокальну школу. І так я туди потрапила. Перша моя вчителька була Іра Ярмоленко. Спочатку я в неї трохи повчилась, а потім вступила до Коломийського педагогічного коледжу на відділення "музичне мистецтво". Продовжувала грати на скрипці. Моїм вчителем був вчитель з вокалу Скільський Микола Степанович. Саме там я почала записувати пісні. До речі, якраз десять років з того часу, як випустила першу пісню. – Що це була за пісня? "Живи і мрій" – перша моя пісня. – Тобі її написали чи ти була автором? – Я була автором. Але взагалі, перша пісня, яку ми записали, не була мого авторства. Називалася вона "Старий музика". Це було в 13 років, коли я тільки починала співати. В мене був номер, де я співаю, і кусочок, де граю на скрипці. А от першу авторську випустила в 15 років, а мені зараз 25. – Скільки в тебе авторських пісень? – Уже більше 10 пісень, які взагалі записала. Це ті, які я сама писала, і ті, які для мене писали. А авторських я навіть не знаю. Треба рахувати. А є ще такі, де моя музика, а чиїсь слова. Якщо чесно, то з музикою мені легше. Зі словами трішки важче, в тому плані, що треба шукати правильну риму. Має бути певна кількість складів. Треба передати суть цієї пісні. Щоб вона була проста й зрозуміла людям. – Якщо ми заговорили про авторство, то розкажи про свою останню пісню, яку ти нещодавно випустила. Знаю, що ти є автором музики й тексту. Я, до речі, її прослухала й помітила, що там є сюжет, зокрема любовна історія. Це твоя особиста? Чи, можливо, ти в когось її взяла? – Цю пісню я написала влітку минулого року. Мій чоловік тоді поїхав до своїх батьків у гості, а я мала багато роботи й не змогла поїхати з ним. Сама залишилась вдома. І вночі лежу, а в голову просто прийшло слово «пригорни». І все. Тут почалося. Пригорни. Коли? В теплі літні ночі. І так далі-далі-далі… І от почали працювати над нею взимку. Спочатку я переробляла деякі слова, щоб все було чітко. Дуже важливим для мене був початок. Щоб він був правильним. Потім чекала на гітариста. Він грав тоді з Олею Поляковою в турі. Приїхав з туру, ми трішки пограли, хоча б спробували, бо потім він поїхав у тур з Іриною Білик. І отак воно надовго затягнулось. – А як твій чоловік відреагував на твою пісню? То ж до нього був посил. – Мій чоловік теж творча людина, теж музикант. Разом ми вже майже сім років. Відтоді, коли я приїхала в Київ, коли вступала в інститут Глієра, в перший же день з ним познайомилась. Мама привезла доню в Київ і зразу ж віддала в надійні руки. – Ти розповідала про гітариста, який то з Олею Поляковою, то з Іриною Білик на гастролі їздить. В тебе є якась стала команда, з якою ти виступаєш? – Це мої друзі. Навіть ось цей гітарист, то він жив в одній кімнаті з моїм чоловіком в гуртожитку. А його дружина жила разом зі мною. Відтоді й дружимо. Спочатку гітарист записував свою партію, а ми від неї вже відштовхувались. А інший друг, який писав саму фонограму, це Михайло Олійник. Можливо, чули про нього. Він співає пісню "Мамо, не плач". Так от, він має свою студію у Львові. В нього зараз дуже багато проектів. Він писав фонограму, показував мені процес у програмі, в якій він це робив, на комп’ютері. Наприклад, не просто один барабан, а десять ударних інструментів. Не скрипка, а цілий оркестр. Я була дуже здивована. Це вже такий рівень досить високий. В навушниках ніби звучить одне, а насправді скільки роботи там за кадром, що уявити важко. І мені дуже сподобалось, як він передав характер. Зробив професійно. Треба рости, щось змінювати. – Чи виступаєш десь зараз? – Зараз я здебільшого займаюсь педагогічною діяльністю. Працюю на двох роботах: на одній державній, де я діткам викладаю вокал, а інша – на кіностудії Довженка, де проводжу курси з вокалу для акторів-початківців. Крім цього, даю індивідуальні заняття дорослим. Така робота мені подобається, я завжди хочу чогось більшого. Якщо чесно, не можу сидіти на місці. – Знаю, що багато хто бере участь у різноманітних фестивалях і конкурсах. Чи практикуєш ти таке? – Звичайно ж, є концерти, на яких я час від часувиступаю, але у фестивалях участі не беру. Це вже швидше мої учні. Я їх готую. До речі, одна моя учениця нещодавно виграла Гран-прі на одному з фестивалів. Вона в першому класі музичної школи, їй 14 років, вперше виступала і одразу ж – Гран-прі. Мені було дуже приємно. Треба розвивати такі таланти. Мені подобається моя робота, але хочу більше виступати. Бо в педагогічній діяльності ти повинен віддавати всі свої емоції, а коли виступаєш, ти теж віддаєш емоції, а взамін отримуєш в декілька разів більше. Саме тому хочеться далі щось робити й розвиватися. Коли я була в Коломиї, то частіше виступала. Вступивши в Київ, в мене була перерва три роки. Я нічого не записувала. – А додому часто приїздиш? – Я нещодавно була. 23 червня, коли був фестиваль "Арт-візія". Перед тим, здається, на травневі свята. Ну коли є можливість, то завжди приїжджаю. Коли дуже багато роботи, це восени, зимою та весною, тоді раз в 4-5 місяці. Зараз думаю знову поїхати, поки у відпустці. – Ти з чоловіком приїздиш? – Не завжди. Він теж музикант, грає в Нацгвардії. Якраз, до речі, службу закінчує. Він був дуже прив’язаний до роботи, тому нікуди не могли поїхати. Якщо приїздить, то тільки на 2-3 дні. – Чи не було такої думки, щоб повернутись до рідного міста? – Ні. Тут, в Києві, більше можливостей. Я дійсно дуже люблю Коломию. Люблю приїздити додому, до батьків. Особливо якщо маю концерт в Коломиї. Публіка дуже рідна. Родичі приходять подивитися. – А часто виступаєш в Коломиї? – Коли запрошують. Але хочу, щоб побільше. – Розкажи ще кілька слів про плани на майбутнє. – Розвиватись! Планів багато. І в педагогічному напрямку, й в особистому професійному розвитку. Можливо, студію свою відкрити. Хотілося б потрапити на "Голос країни" чи "Х-фактор". – Пробувала кудись подаватись чи тільки думаєш про це? – Тільки думаю. Я коли вчилась, то казала собі: "Цього року ще не піду. Треба повчитись". Бо якщо виступати, то треба гарно виступити, щоб не було недоліків в голосі. – А скільки часу відводиш репетиціям? – Я кожного дня співаю. Зараз, наприклад, трішки менше, бо я у відпустці. А коли на роботі, то мої голосові зв’язки завжди працюють. Коли проводжу урок, я завжди показую, як співати, і дітям, і дорослим. Мої учні часто кажуть: "Я до тебе ходжу, бо мені подобається, як ти співаєш". – І наостанок розкажи про секрет свого успіху. Як ти досягла того, ким зараз є? – Я завжди кажу, що треба йти вперед і в голові тримати нав’язливу думку, що все вдасться. Бо якщо ти віриш у щось, то воно обов’язково збудеться. Я не раз у цьому переконувалась. Ярина БАЛАБАНИК