«Ясновельможний пане, Твоя розумна і свідома своєї мети праця від часу прибуття до нашого міста, завжди охоча й успішна підтримка наших зусиль задля блага та піднесення, Твоя доброзичливість, яку Ти проявляв завжди і всюди, де йшлося про наше моральне й матеріальне добро – спонукали Репрезентацію міську (міську раду – М. К.) на засіданні, яке відбулося 18 вересня цього року, постановити одноголосною ухвалою про надання Тобі Почесного громадянства нашого міста. Для виконання цієї продиктованої вдячністю і визнанням Твоїх громадянських чеснот ухвали видаємо на вічну пам’ятку документ, на підставі якого вписуємо Тебе, ясновельможний пане, в нашу Золоту книгу до числа людей, які найбільше прислужилися для блага краю і нашого міста. Репрезентація королівського вільного міста Коломиї, 18 вересня 1894 р.», – такий запис вміщено в Книзі почесних громадян Коломиї з нагоди присвоєння цього звання старості Северинові Баньковському.

Його іменем на початку ХХ ст. була названа й одна з вулиць – тепер вул. Моцарта, а також передмістя Северинівка. Тож ця людина дійсно зробила великий внесок у розвиток нашого міста, але дізнатися більше про його життя, окрім того, що був коломийським старостою, не вдавалося. Допоміг візит до музею гості з Англії Галіни Макдональд (Halina Macdonald), яка виявилася правнучкою Северина Баньковського й прийшла до музею, щоб розшукати вулицю, що колись носила ймення її прадіда. Жінка була щиро вражена та розчулена, коли побачила запис у Книзі почесних громадян та ще й власноручно написану С. Баньковським на сторінках цієї ж Книги подяку. Тож для музею, який зберігає такі історичні реліквії, надіслала згодом світлини й коротку розповідь про знаного й шанованого колись в Коломиї діяча.

Найдавніші відомості про династію греко-католицьких священиків Баньковських сягають 1581 р., коли в обмін на певну послугу сім’я Каменецьких дала дозвіл Дем’яну Баньковському придбати землю й заснувати парафію в Жепніку (тепер – Ряшівське воєводство, Польща). Свідченням цього є надзвичайно цікавий документ, що зберігається у Львівському архіві, – візитація архиєпископа Максиміліана Рилло з 1780 р. В ньому й зазначено про угоду, укладену Каменецькими й Дем’яном Баньковським, згідно з якою родина останнього зобов’язувалася забезпечувати парафію душпастирями. Мабуть, через це у всіх наступних поколіннях цієї родини сини обирали священичий сан. Сам о. Дем’ян сповідував православіє, інакше тоді не могло бути, бо в угоді йшлося про українську церкву. Хтось із його нащадків згодом перейшов на греко-католицьке віросповідання, яке поступово впроваджувалося на українських землях після Берестейської унії 1596 р. У Львівському архіві в списку студентів Греко-католицької духовної семінарії (м. Львів) є Баньковські – Іван (1782 р. ), Михайло (1783 р.) та ще один Михайло (1785 р.), а серед документів священиків на літеру «Б» – Цирик (др. половина ХVІІІ ст.). Тож це був український рід.

Северин, найстарший з шести дітей, народився 1845 р. в Чорноріках (тепер Кроснянське воєводство, Польща) у сім’ї о. Еміліана, пароха цього села (потім – сіл Венглівки й Плонни), і Олександри Шурин. Такі дані маємо від правнучки, натомість Вікіпедія помилково подає як місце його народження Коломию. Отцю Еміліану судилося стати останнім священиком в родині Баньковських, бо саме він із дружиною порушили давню сімейну традицію й віддали синів на навчання спочатку до Самбірської гімназії, а згодом до Львівського університету, де Северин і Спиридон студіювали право, а Володимир – філософію. А от доньки Амалія, Меланія й Наталія таки присвятили себе служінню Богові, ставши черницями монастиря в Ясло.

Як найкращого товариша з часу правничих студій в університеті (1863 – 1867) і до поважного віку згадує С. Баньковського в автобіографічному виданні «Спогади і документи. 1846 – 1914» Леон Білінський, доктор права, посол Краєвого сейму, депутат палати панів Віденського парламенту.

Перші відомості про професійну діяльність Северина Баньковського знаходимо в довідниках за 1871 – 1872 рр., коли він був ад’юнктом староства в Ряшеві, відтак – комісаром староства в Кросні, Мостиськах, а від 1882 р. – Рогатині. Там у серпні 1888 р. іменований старостою.

До Коломиї переведений у березні 1891 р. з Горліц, де теж очолював староство. «Gazeta Kolomyjska» дуже схвально відреагувала на цю подію, бо певний час посада була незайнятою, що негативно позначалося на ситуації в місті. Тож С. Баньковський мав тут чимало роботи, з якою, як бачимо із запису в Книзі почесних громадян, чудово впорався. Одночасно був він і урядовим комісаром Каси ощадності, головою окружної шкільної ради, у 1899 р. навіть очолював товариство пасічників; брав також участь у діяльності Татранського товариства, долучався до благодійних датків на потреби бідних, про що сповіщала ця ж «Gazeta Kolomyjska». З його ініціативи і під його редакцією від 1 травня 1891 р. виходила у Коломиї газета «Powiatowy dziennik urzedowy» («Повітовий щоденник урядовий»), яка інформувала мешканців міста про розпорядження та дії влади. Але, мабуть, зробив він для Коломиї й щось значно важливіше, якщо був так пошанований містянами. В роки діяльності С. Баньковського на посаді старости місто активно розбудовувалося – саме тоді тут з’явилося декілька величних споруд, зокрема пошта, каса ощадності, військові казарми, єзуїтський костел, будівля товариства «Сокіл» тощо, почалося будівництво газовні. Та чи було це заслугою Северина Баньковського – сказати важко.

Зі слів правнучки відомо, що пошанували її діда в Коломиї не лише перейменуванням вулиці на його честь, а ще й викладач гончарної школи художник Станіслав Мечислав Дачинський у1899 р. намалював портрет коломийського старости, місцезнаходження якого поки що встановити не вдалося. Цікаво й те, що С. Баньковський мав Почесне громадянство ще й Рогатина, Беча й Печеніжина.

З Коломиї Северин Баньковський перебрався до Львова, де від 1900 р. впродовж семи років був радником намісництва Галичини. Коломиї ж залишив у спадок добрі справи, про які ще, сподіваюся, дізнаємося, й подячний запис у Книзі почесних громадян: «3 листопада 1894 р. складаю особисто мою найщирішу подяку Пресвітлій Міській раді за таку почесну, хоч і незаслужену, відзнаку. …Тепер можу лише запевнити, що, працюючи на своїй посаді, докладу всіх зусиль, аби стати корисним цьому містові, долучитися до його розвитку й добробуту моїх співгромадян. Буду також прагнути, аби справами підтвердити мою вдячність, адже мотивація до ухвали Пресвітлої репрезентації міста, яка мене відзначила, містить стільки прихильних і приємних мені слів. З Божою поміччю це станеться, якщо й надалі буду обдарований дотеперішнім довір’ям і вірою в мої найкращі і найщиріші прагнення».

У 1906 р. Северин Баньковський був нагороджений орденом Залізної Корони ІІІ ступеня, а від 1908 р. він фігурує в довідниках як радник цісарського двору (у 1908 р. в Галичині було лише троє осіб з таким титулом). Помер колишній коломийський староста 25 травня 1928 р., похований на Личаківському цвинтарі разом із дружиною та донькою, які покинули цей світ раніше. Там же покояться його брати Володимир (1851 – 1940), працівник Міністерства освіти у Відні та директор гімназії в Саноку, Спиридон (1859 – 1937), працівник магістрату у Львові, й сестра Меланія.

В подружжі з Марією Копистинською (1845 – 1912) С. Баньковський мав трьох дітей – Зенона (1877 – 1947), суддю, спеціаліста з кримінального права; Лєшека (1879 – 1940), правника, суддю повітового суду в Заболотові (1910), учасника Першої світової війни; Марію (1891 – 1924), письменницю, авторку кількох друкованих творів. Ймовірно, наприкінці Другої світової війни вся родина виїхала на Захід. На Личаківському цвинтарі залишилися могили старшого покоління Баньковських, Лєшека – у Харкові, де був убитий у числі польських військовиків під час т. зв. Катинського розстрілу, та М. Мацейовського (дата смерті – 1941 р.), чоловіка Марії, десь у Сибіру. А правнуки коломийського старости й Почесного громадянина живуть тепер у Польщі (Варшава), Великобританії (Единбург, Глазго, Мальверн, Вейбрідж), Зімбабве, Австралії (Сідней) і мають різні прізвища – Агопсович, Туніковські, Макдональд і Баньковські.