ВІНЦЕНЗ (Vincenz) Станіслав, син Фелікса народився 30 листопада 1888, с. Слобода Рунґурська, тепер с. Слобода Коломийського р-ну — помер 28 січня 1971, Пуллу, передмістя Лозанни, Швейцарія).
Син польського нафтопромисловця французького походження Фелікса Вінценза, який у с. Слободі разом зі Щепановським Станіславом від 1880-х займався нафтовидобутком.
Вінценз виховувався у с. Криворівні Верховинського р-ну. Разом з польською вивчав й українську мову (з нянею гуцулкою Палагною Сліпенчук-Рибенчук). У Криворівні Станіслав Вінценз бачив Франка Івана (стаття «Спогад про Івана Франка», 1956; 1936 у с. Слободі К-го р-ну в урочищі Ропи біля свого дому встановив Франкові Іванові пам’ятник).
Початкову освіту здобув удома. Навчався у Коломийські ґімназії (1898—1904, 1906), Стрийській ґімназії (1905), у Львівському (1906) та Віденському університетах (1907-11), вивчав біолоґію, право, славістику, санскрит, психіатрію, філософію.
Захистив докторську дисертацію «Філософія реліґії Геґеля і її вплив на Фейєрбаха» (1914). Відбув піврічне навчання у 24-му коломийському піхотному полку.
Учасник Першої світової війни (підхорунжий, 1914-18). Доброволець Війська Польського: поручник, капітан (1919-22). Партійна діяльність у групі «Визволення» (працював над зближенням з Українською радикальною партією).
У літературі дебютував 1917 перекладом з російської Ф. Достоєвського («Сон смішного чоловіка»), опублікованого в львівській польськомовній періодиці. Переклад Уолта Уїтмена «Три поеми» (Варшава, 1921).
Упродовж двадцятиліття брав активну участь у діяльності ПЕН-клубу (відповідав за зарубіжні зв’язки); був знайомий з Томасом Манном, Гербертом Уелсом, Роменом Ролланом, приймав їх у себе.
Короткочасно редаґував пропілсудський журнал «Droga» (від 1927). Після батька успадкував нафтові копальні у с. Слободі К-го району. Ввійшов до складу нафтового картелю «Polmin» (1927); 1928 звинувачений у привласненні 1 млн. зл.; виправданий після тривалих перевірок.
Після розчарувань у політичній та економічній кар’єрі за порадою швейцарського філософа Рудольфа Гользапфела, якому розповідав гуцульські леґенди, написав твір «На високій полонині» (1931-35, Берн, Швейцарія).
Цю 720-сторінкову книгу видало варшавське видавниче товариство «Roj» (1936). Книга у підзаголовку має «Образи, думи і бесіди з гуцульської верховини»; задумано її як перший том більшої праці «На високій полонині» з назвою «Правда старовіку». Том складається з трьох основних книг: «За голосом трембіти», «Лісові люди», «Історія Слободи», а також вступу, епілоґу, додатку.
Книга має фольклорно-етноґрафічний характер, автор творчо опрацював, сконденсував відомості про гуцулів, їхні вірування і побут. Це дало підставу назвати книгу «Калевалою» гуцулів. Ще до появи друком 1936 книга набула популярності як у Польщі (радіопередачі, журнальні публікації), так і за її межами (зокрема, в швейцарському журналі «Wandlung»).
Загалом книгу перекладено (цілком чи фраґментарно) анґлійською, єврейською, італійською, німецькою, угорською, чеською мовами.
21 жовтня 1939 заарештований НКВС на дачі в с. Бистрець Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. (перебував у Жаб’єму, Надвірній, Станіславі) за нелеґальний перехід кордону (готувався з сім’єю до втечі); звільнений після семи тижнів ув’язнення за умови, що допоможе «орґанізувати літературу».
У с. Слободі приймав у себе двох офіцерів НКВС, а також українських письменників Івана Ле (під враженням від зустрічей з Вінцензом написав оповідання «Твердий характер») та Юрія Яновського («Василь Палійчук»).
Від 1940 — в Угорщині (місцевість Ноградвероце над Дунаєм). Співпраця в польському еміґрантському журналі «Tуgоdnik Polski», керував освітянською комісією, викладав грецьку мову, філософію, писав продовження книги «На високій полонині». Наприкінці Другої світової війни в Угорщині вдруге потрапив у зону радянської окупації. З труднощами добрався до Відня, Зальцбурґа, Кваккенбрюка (Австрія). 1947 з сім’єю перебрався до Провансу, 1949 — Гренобля (Франція), від 1960-х — у Пуллу (Швейцарія).
Станіслав Вінценз дещо змінив перший, написав решту томів «На високій полонині» — частково видрукувані вже по смерті письменника: «Нові часи» (—Т. 1 — «Звада», 1970; — Т. 2 — «Листи з неба», 1974) і «Барвінковий вінок» (1979). Книга спогадів про 1939-44 «Діалоги з совітами». Книги есе «По стороні пам’яті» (1965), «З перспективи подорожі» (1975), «По стороні діалоґу» (1984), «Жидівські теми» (1993).
Переклади «На високій полонині» українською мовою: уривок про Довбуша — Козланюк Петро (Радянський Львів. — 1946. — № 1-7), Богдана Сенежака (Жовтень. — 1969. — № 7 [і далі]. — 1971), Богдана Сенежака і Романа Гнатіва (— Львів: Червона калина, 1997), Васильчука Миколи — розділи «Лісовий жид» (Жито на камені: Твори письменників Івано-Франківщини. — Кн. 2: Проза. — Коломия: Вік, 1996), «Луни з Чердака» (Андрей Шептицький і сучасність: до витоків духовності. — Коломия: Вік — Народний дім, 1997).
У фондах Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття — коректурний відбиток «На високій полонині» (1936) з власноручною правкою Станіслава Вінценза.
20 лютого 1989 у Коломиї, в стіні шкірвендиспансеру знайдено бібліотеку, очевидно, костелу єзуїтів. Серед них — книга Станіслава Вінценза «На високій полонині» (нині — у фондах Музею історії міста Коломиї).
12-16 липня 1995 — спільна українсько-чеська експедиція «Вінцензіана-95» (керівник Васильчук Микола).
