Герой визвольної боротьби УПА Мирослав Симчич – чоловік широко відомий не лише на Коломийщині. Можливо, він є найвідомішим з живих на сьогодні вояків-підпільників. Віхи його життєвої біографії публікувалися на сторінках багатьох газет і часописів. Тому не будемо переповідати переповідане. Нагадаємо лише, що цьому гартованому безкомпромісному бандерівцю нині пішов 95-й рік. Вважає себе щасливою людиною. Та й як інакше! Ангел-охоронець витягував його з таких м’ясорубок і катавасій, що вартує пам’ятника не лише сам незламний борець Симчич, але разом з ним – і його Ангел. Однак у цьому нарисі хочеться згадати й про іншого ангела-охоронця нашого героя, котрий понад 50 років іде з ним пліч-о-пліч – про його вірну дружину Раїсу Андріївну, вроджену козачку з козацького краю міста Запоріжжя. Проживають вони удвох у невеличкій квартирі на бульварі Лесі Українки. На стінах – жодного вільного від фотографій сантиметра. Стіни обвішані пам’яттю і численними знаками поваги до героя УПА. Простір у кімнаті зігрівають посмішки п’ятьох онуків на кольорових світлинах. Зринає мимоволі думка: доля поцупила в пана Мирослава молодість, зате надолужила поцуплене щасливим довголіттям. Чи рівноцінна компенсація – питання філософське, відповісти на яке міг би лише сам герой. Та ми не запитували. ...У пані Раїси дзвінкий і переконливий голос. – Після першої відсидки наприкінці 1963-го року приїхав Мирослав у Запоріжжя в пошуках роботи й житла. Бігав по замкненому колу: не приймали на роботу, бо не прописаний; не прописували, бо не приймали на роботу. Приїхав зі співкамерником Хохловим, який пообіцяв посприяти через свого брата з житлом і працевлаштуванням. І той брат направив Мирослава до своєї сестри Варвари – моєї мами. А я вчилася тоді у вечірньому технікумі й працювала на заводі. Мені було 24 роки. Прийшов до нас Мирослав. Говорив з мамою. Я сиділа в сусідній кімнаті і його не бачила, тільки чула скрипучий старечий голос. Мама йому мовить: "Ось єсть тут у нас четверо дітей, єсть диван, хочеш – залишайся". Мій вітчим повів Мирослава на завод "Запоріжсталь". Так той опальний звільнений з тюрми 40-річний бандерівець залишився жити в нас. Я ж його майже не бачила, у нас були різні графіки роботи. Боявся, що нас об’їдатиме. Ото з’їсть маринованого огірочка й сидить мовчить. Мама вже просить: "Та їж скільки хочеш!". – Так жив Мирослав у нас півроку. Ми затіяли ремонт, і мама попросила його, аби шукав собі квартиру. Пам’ятаю як сьогодні той день. Мене тоді сильно голова боліла, і я не пішла в технікум. Мирось підійшов до мене й каже: "Чи ви б не пішли зі мною пошукати житло? Ви тут добре орієнтуєтесь". І ми пішли. А потім він заглянув мені в очі таким пронизливим поглядом і несподівано каже: "Я б хотів мати двох-трьох дітей...". – Через тиждень ми посиділи за столом у вузькому родинному колі й усе вирішили. Я пішла жити з ним. У липні 1964-го ми розписалися в загсі. Приїхали його родичі з Коломиї. Чесно кажучи, не дуже раді були, що взяв за жінку "совітку". Не скажу, щоби "притирання" одне до одного йшло гладко, – різне виховання, різний уклад життя, різні цінності, прищеплені відмалечку. Але у моїй сім’ї всі розмовляли українською мовою, ми пишалися, що живемо на козацькій землі. Вже згодом, коли мого чоловіка вдруге забрали на каторгу, я наших двох синів виховувала в патріотичному дусі. Старший Ігор ходив до єдиної в Запоріжжі української школи. На побаченні з Мирославом у таборі в Мордовії ми зачали другого сина, також Мирослава. Щопівроку їхали його провідувати в неволі. Дітям я нічого не пояснювала, але вони потім зрозуміли, що тато сидить у тюрмі, і за що сидить... Я ретельно дотепер зберігаю всі його листи, можливо, їх варто буде опублікувати, але треба передивитися й відділити надто особисте й приватне від того, що матиме цінність для історії... Пані Раїса емоційно розповідає про пережите разом з чоловіком. Ясно – те, що тут написано, це маленька крапля в океані прожитого й пережитого. Пан Мирослав, "повстанський патріарх", сидить навпроти, своїми великими блакитними очима ковтає кожне слово дружини, часом щось додає, щось уточнює. Вражає феноменальною пам’яттю та глибокими судженнями. Навіть голос приглушений м’який, а не "скрипучий" і "старечий", як здався пані Раїсі при першому їхньому знайомстві, коли їй було 24, а йому – 40 років. Текст: Андрій МАЛАЩУК Фото: Олександра ЩЕРБАКОВА-ОЛІЙНИК