Після завершення комп’ютеризації починає проект з лінгофонними кабінетами у кожну школу "Ніхто крім нас не змінить наше місто, нашу країну на краще . І такими маленькими кроками – це не робить ні Андрій Іванчук, ні фонд, а робимо ми всі разом". Ковальчук: «Перед нашою зустріччю я думав, що би попросити. Але так сталося, що ви моє прохання озвучили самі. Я саме хотів звернути увагу на лінгафонний кабінет, адже наша школа має поглиблене вивчення англійської мови . Щороку наші школярі стають переможцями програми Флекс і їдуть на навчання до США, мають добрі результати на олімпіадах і дійсно нагально стояла проблема  такого кабінету» «Ваша школа тримає першою такий кабінет»,  –  Іванчук. «Я хочу, щоб наші діти, які вилетіли з коломийського гнізда, не думали, що вони щось не довчили, бо потім нема часу доучуватись – сім’я, діти, проблеми, життя. Ольга Римар : «Дякую вам, пане Андрію, за ваш позитив, відкритість, що ви обнадіяли не тільки мене, а мабуть всіх, хто живе в Коломиї . Я відчуваю, що ви любите Коломию. Це теж немаловажно.  Я би хотіла, щоб ви звернули увагу на тих, хто не має грошей. І друге  увагу на харчування. Бо харчування там дуже нужденне. «На Коломийщині є декілька будинків,для людей похилого віку, які не мають  родичів, то у всіх цих закладах  фонд «Покуття «, який я заснував, всюди побудували суперсучасні харчові блоки . В чому проблема. Є держава, яка зобов’язана дбати про своїх громадян. Є бюджет, який формується за рахунок платників податків. Я стараюся, щоб держава якомога більше уваги приділяла бюджету Коломийщини, щоб ми отримували фінансування першочергово, це не моя заслуга.  Я робив і буду це робити. Але інша сторона – благодійність, це наша особиста справа -  всі ці комп’ютери. Я дуже проти коли політики піарятьс , що держава зробила, а вони приписують це собі . Це їхній обов’язок. Я це роблю автоматично, приїжджаю в Коломию і мені кажуть треба то, треба то. Але є ще один блок – це особистий. Я роблю це серцем, душею. В який сь момент я зрозумів, що можку бути корисний не лише собі, своїй родині, а й іншим. У нас не достойна зарплата вчителя. Ніхто не хоче вирішувати цю проблему , яку важко вирішити. Пам’ятаю, моя бабуся-вчителька йшла по місту з гордо піднятою головою  - у неї була достойна зарплата, її поважали. І коли ми говоримо, що треба вирішувати проблему матеріально-технічного забезпечення школи, матеріального забезпечення вчителя…   це не зміна оцінювання з  5 на 12 , 10 чи 11 років навчання – це підміна понять. Це держава ховається від проблем . Дати вчителю достойну зарплату і вони самі все зроблять .  Зараз впроваджується реформа НУШ. В які школи ми не приїжджали – всі діти в один голос кричать, що їм подобається -  вони отримали цей простір, вони хочуть  йти до школи, навіть з температурою , бо  їм там цікаво –  оце і є реформа. Зарплата сімейних лікарів  завдяки реформі стала більша. Такими малими кроками ми повинні йти вперед.