Перебуваючи у відносно безпечній Коломиї, відверто – я не знаю й не усвідомлюю всіх небезпек перебування у зоні бойових дій. Кілька раз місту, що наповнене історією та традиціями, завдавали шрамів ворожі атаки. Власне, завдяки самовідданости військових, я та ми всі загалом не знаємо жахів війниу свій їхній потворній безмежности на всій території України. Ми чуємо відлуння.

 Крайніх сім років життя свідомо займаюсь культурою у різних проявах – від публікації власних творів до створення мистецьких проєктів, де реалізовують потенціал инші митці. Однак, у ході праці, зважаючи на щире бажання допомогти та зрозуміти, як може допомогти моє ремесло в реабілітації військових, траплялись різні дослідження та результати. Багато з них стосувались впровадження практики застосування традиційної культури та ремесл у реабілітації.

Власне, український досвід є чималим. Зокрема, проєкт «Через творчість про біль», що на Рівненщині, організовує майстер-класи, де поранені бійці малюють полотна про власні переживання. Важливо, що ці картини експонують в Україні та за кордоном, що додає учасникам цінности їхнього досвіду. У Львові у реабілітаційному центрі«Незламні» окрім класичних арт-терапевтичних занять, вчать військових ткати. Така практика тренує координацію, сприяє концентрації уваги.

Однак, з моєю коломийськоцентричноюоптикою, важливим є віднайти майстрів, які застосовують ремесла як терапію власне ремеслом. Звісно, що першим, до кого я звернулась, був Олег Кіращук – коломиянин, військовослужбовець, що вдруге пішов на війну та писанкар з тридцятирічним досвідом, який створює не лише історію на писанці, а й допомагає побратимамзавдяки узорам вселити надію.

Тож, в рамках проєкту «Культура лікує душу військових» розповідаємо про досвід пана Олега на війні.

 У глибині позицій, серед безперервного бою та гуркоту, знаходять притулок не лише холодні бліндажі, а й дещо глибинне, що передається з покоління в покоління – українські традиції, що лікують душу.

Писанкарство – особливе сакральне мистецтво, що творить кольорову мозаїку символів життя, відродження та духовного захисту. Цілком можемо вважати писанку терапевтичним оберегом.

Протягом мистецького шляху у ремеслі писанкарства, робота з воском і барвниками стала для пана Олега призначенням та ритуалом: в кожному русі руки та доторку писачка пан Олег наче вимальовуєвнутрішній спокій і, звісно, віру. Віру у перемогу.

Шлях пана Олега у контексті війни є історієтворчим, позаяк виборює незалежність з 2014 року, пройшовши Дабальцеве та інші важкі бої, й повернувшись до війська з початком повномасштабного вторгнення вже у «Едельвейсах». Власне, як зізнається пан Олег, його тримає почуття потрібности. «Я все ще потрібний хлопцям» – каже. І як виявляється, вкрай потрібна не лише його опіка, що проявляться мало не в батьківській любови, а й майстерність писанкаря.

Візерунки писанок, написаних військовими – це синтез давніх символів пращурів, захисту, заміксованих з особистими спогадами та емоціями, що робить їх унікальними й надзвичайно цінними для тих, хто пише писанку.

 Як зазначає пан Олег, писати писанки в умовах, які є доволі аскетичними та спартанськими, почав не одразу, а, власне, коли його почали менше залучати до бойових дій. Тоді побратими буквально вмовили повернутись до ремесла, адже хотіли мати писанку на згадку. Не зважаючи на артилерійську канонаду, у майстра виходить вивесити лінії. Хоч і нарікає на тремор в руках, а ми ж знаємо – тридцятирічний досвід сприяє творенню. Зізнається, що натхнення втікає від гуркоту, зважаючи на його полохливу природу. Проте майстерність – ні.

Писанки, які пан Олег пише на війні, продаються на аукціонах, що, власне сприяє покращенню забезпечення у підрозділі. Перед Великоднем майстер передав одну з робіт до Музею писанкового розпису

Власне, варто акцентувати, що ця писанка – буквально свідок історичних процесів.

Хоч сам пан Олег не говорить про писанкарство як про елемент реабілітації, однак ми з вами маємо можливість поміркувати чи можемо говорити про писанкарство як терапію? На мою думку, абсолютно.

У цьому ремеслі поєднуються пра-давні традиції, рухи, що концентрують уважність та зрощують терпіння. В умовах війни та поза її межами (у реабілітаційних центрах, арт-студіях, проєктах для військовослужбовців, що покликані сприяти реабілітації) концентрація на тонкій роботі з лініями, воском і барвниками стає для військових та ветеранів певним медитативним ритуалом, здатним помʼякшити наслідки тривалого стресу. Звісно, що писати писанку у такому разі варто не лиш перед Великоднем, але й протягом року. І це не суперечить устійненій традиції.

Власне, Міністерство оборони США вже давно впровадило практику арт-терапії для ветеранів. 

«Арт-терапія забезпечує візуальне вираження невимовних симптомів, спричинених бойовими діями. Як переважний психічний досвід, травма часто може бути соматичнозбережена. Для тих, хто пережив травму, переформулювання тероризуючих спогадів за допомогою мальовничих, невербальних ітерацій зазвичай бути менш загрозливим, ніж вербальне розкриття» – вказується на ресурсі Міністерства.

Обʼєднання навколо писанкарства створює підтримуюче середовище, де кожен може ділитися пережитим і разом, у безпечному колі, рухатися до відновлення. «Мистецтво надає ветеранам безпечний і конструктивний спосіб виразити та вивільнити стримовані емоції. Заняття творчістю можуть зменшити стрес і сприяти розслабленню, допомагаючи ветеранам справлятися із симптомами тривоги та посттравматичного стресового розладу» – підтверджує «Альянс воїнів»

Щодо ефективности писанкарства як арт-терапевтичного методу влучно та фахово спеціально для проєкту висловилась психолог Уляна Козак: «Писанкарство, як давнє українське мистецтво, може стати потужним інструментом арт-терапії для військових, що повертаються з війни. Тому що цей процес вимагає глибокої концентрації, точності й уваги до деталей – саме те, що допомагає заспокоїти нервову систему, знизити рівень тривожності й внутрішнього напруження. Сфокусованість, Монотонність повторюваних рухів, пов’язаних із нанесенням символів, вибором кольорів та восковим розписом, створює медитативний ефект і сприяє відновленню психоемоційної рівноваги.

Крім того, писанка несе в собі глибокий зміст і символіку, що дозволяє військовим висловлювати пережите через образи, а не через слова, трансформувати свій внутрішній світ. У кожному знаку можна зашифрувати особисту історію, біль чи надію, торкнутися тем втрати, життя, сили й захисту. Повернення до народного ремесла, до своїх культурних витоків, допомагає відчути зв’язок із землею, родом, нацією — тим, заради чого людина боролася, і те, що підтримує її в мирному житті. Писанкарство, таким чином, стає не лише мистецьким процесом, а і глибоким особистісним досвідом зцілення».

​Шкодую, що наша розмова з паном Олегом була короткою, зважаючи на місце та обставини його перебування. Проте вона точно була такою, що залишає по собі слід – думок, рефлексії, висновків.

Проєкт «Культура лікує душу військових» народився з переконання: навіть у найскладніші часи творчість та традиція може стати потужним інструментом внутрішньої реабілітації і психологічного відновлення.

Авторка статті: Анна Бурбан

Співавтори проєкту: Анна Бурбан, Ірина Гірна, Микола Веприк