З-поміж вісьмох тисяч наших військовиків, які перебували на початку 2015-ого в Дебальцевому, був і наш земляк, уродженець Коломиї Костянтин Станко. Безпосередній учасник відходу з міста, він, 21-річний хлопець, пережив те, що не доводилося переживати дуже й дуже багатьом куди старшим за нього людям. Коломийська організація Блоку Петра Порошенка «Солідарність» вважає за необхідне, щоб саме кандидатура цього учасника АТО стала № 1 у списку висуванців у міську раду. Значною мірою тому, що Костянтин проявив себе в складний для Батьківщини час як відповідальний громадянин, патріот. Трохи детальніше про це, а також про те, що цього юнака характеризують ще й суто людські позитивні якості, читач довідається з пропонованого інтерв’ю. [quote_right]№1 у виборчому бюлетені[/quote_right] –             Отже, Костю, як уже знаємо з короткого представлення кандидатів у депутати міської ради в попередньому номері газети, ти закінчив четверту школу. А далі? –             Далі було навчання в індустріально-педагогічному технікумі, де я здобув спеціальність автомеханіка. –             Тобто йти стопами батька, який служив у Коломийському гарнізоні, не планував? –             Ні, хоча змалку мріяв стати миротворцем. Щось, напевно, передалося від батька, а щось почерпнув з книжок, фільмів про війну, на тему, як почесно стояти на сторожі спокою в країнах, де люди не можуть знайти між собою порозуміння і вбивають один одного. Як і багато підлітків, я був налаштований трохи романтично, уявляв собі, що такі злі люди проживають далеко-далеко від нашого будинку, тож мушу колись їхати світ за очі, щоб наводити там порядок. Сьогодні, повернувшись з війни на сході України, я вже зробив, як кажуть, переоцінку цінностей. –             Як ти потрапив, до речі, на схід? –             Рівно два роки тому я прийшов з повісткою у Коломийський військкомат. Це був останній призов, після нього в армію мали б уже начебто не забирати, тому чимало моїх товаришів вважало, що служба в армії – даремна трата часу. Я так не вважав, від призову не ухилявся. Маючи за плечима хіба одну поїздку на стрільбище, коли навчався в технікумі, я потрапив служити в 101-у окрему бригаду, яка охороняла Генштаб Збройних сил. Прийняв присягу на вірність Батьківщині, добре пізнав, що таке в армії наряди й тривоги. У місто нас, новобранців, не пускали, оскільки розпочалися напружені дні, Майдан, весь час нас посилали в наряди. А коли на Донбасі стало гаряче, попросився туди, втихомирювати сепаратистів. –             Зразу ж відпустили? –             Не зразу, сказали, що потрібно пройти відбір, підуть кращі з кращих. Врешті підписав контракт і шостого серпня 2014-ого прибув у зону АТО. Тиждень підготовки в Краматорську –і вперед, супроводжувати колони чи то з боєприпасами, чи з продовольством… Бувало, і на зачистки їздили. –             А коли в Дебальцеве потрапив? –             Після кількох тижнів служби в Краматорську. Місто вже було вільне від ворогів, ми охороняли штаб сектору, базовий табір. У частині було багато наших, із Західної України, були й східняки. Наприклад, Сашко Сичев із Бердянська, ми з ним служили ще в Києві, не переривали дружбу і в Дебальцевому. –             Якою ж тобі видалася ця неоголошена війна? З фільмами має багато спільного? –             Там усе дуже погано, це війна без честі й доблесті. Улюблена тактика сепаратистів –прикриватися мирними жителями, одягати розпізнавальні знаки нашої армії, зненацька нападати й зразу ж тікати, обстрілювати «Градами» дев’ятиповерхівки з мешканцями й пускати чутки, начебто обстріляли їх ми, українці… Не думаю, що з цими людьми можна про щось домовлятися, якось вирішувати спільне майбутнє. –             Останні дні перед відступом з Дебальцевого, напевно, були особливо важкі… –             Нас там залишили останні два тижні напризволяще. Без продуктів, без світла, щодня обстріли… Коли надійшов наказ відступати, у нас залишився один танк і один БТР. Усе місто горить, суцільні вибухи. Заледве вибралися з Дебальцевого, а тут трасу прострілюють, вірна смерть, якщо рушимо нею. Прилаштувалися до загальної колони і так під касетними бомбами, мінами й «Градами» рухалися в бік Артемівська. Не їхали, а повзли, оскільки 30 кілометрів подолали з 9.5 години. Буквально за кілька метрів від мене впав снаряд, випущений ворожим танком, не знаю, як і обійшлося без контузії. Якщо додати до сказаного, що надворі лютий, мороз нестерпний, рук-ніг не відчуваєш, то сказати, що я перебув пекло, навряд чи буде перебільшенням. –             Генштаб, який ви пильно охороняли в Києві, запевняв, що це було планове виведення військ з Дебальцевого. Хоча хто хотів знати правду, той уже тоді знав зі статті в New York Times, що це був, по суті, Іловайськ-2. –             Це був справжній прорив з оточення, я навіть не беруся казати, скільки там загинуло наших хлопців. Горять підбиті танки й бетеери, багато солдатів ідуть пішки, потираючи задубілі руки, одне слово, видовище не для людей зі слабкими нервами. –             Уявляю, що пережила твоя мама, слухаючи по телевізору розповіді про Дебальцеве… –             А я й не повідомляв маму, що протягом третьої ротації перебуваю в Дебальцевому. Вона думала, що я знову повернувся до Києва. –             І як живеться тепер учасникові бойових дій у мирній Коломиї, де не чутно, слава Богу, вибухів снарядів? –             Поволі звикаю до мирного життя. Як учасник АТО, маю значну скидку при сплаті комунальних послуг, проте на сім’ю скидка не поширюється, тільки на мене одного. –             А стосовно того, щоб створити свою сім’ю? –             Ранувато ще, потрібно самому ставати на ноги в цивільному житті, а тоді вже думати про такі поважні речі, як шлюб. –             Ось зайдеш ти, Костю, якщо виграєш вибори, у ратушу, станеш одним з тих, на кого ляже відповідальність за все, що твориться в рідному місті. Є в тебе тверде переконання, що не розчаруєш своїх виборців? –             Я націлений на те, щоб не розчаровувати. Наразі мені багато чого не подобається в місті. Таке враження, що Коломия наскрізь просякнута корупцією, про потребу боротися з якою багато розмов, однак мало конкретних справ. Нічим зайнятися молоді, тож вона вештається здебільшого в пошуках сумнівних пригод. Чим більше взагалі-то дивлюся на рідне місто, тим більше хотілося б змінити тут якщо не все, то принаймні багато чого. –             Для цього потрібна добре зорганізована команда депутатів-однодумців… –             Така команда, наскільки можу судити, в нас є, якщо виборці довірять нам високу честь представляти в ратуші їхні інтереси, команда під прапором Блоку Петра Порошенка «Солідарність» доведе свій управлінський професіоналізм. –             Поки що в зоні АТО начебто стріляють значно менше, хоча кілька днів тому в Коломию знову надійшла сумна звістка – на розтяжці загинув 44-річний Володимир Чепіль. А якщо ситуація на Донбасі знову загостриться? –             Цілком імовірно, що може загостритися, сьогоднішнє перемир’я, як на мене, до пори до часу. Вірити сепаратистам не можна, це віроломні люди, там нічого святого. Доведеться тоді знову одягати уніформу й вирушати на схід, мужчина не має права відсиджуватися в теплі й добрі, коли ворог занапащує його землю. –             Всім би українським хлопцям таке розуміння громадянського обов’язку, Костю… –             Тут новообрані депутати, вважаю, також мали б постаратися, щоб розвивати в молоді це почуття громадянського обов’язку. Вірю, що, поєднавши зусилля з учителями, працівниками культури, священиками, депутатам вдасться піднести патріотичне виховання юних на новий рівень. Без цього ми навряд чи зрушимо з місця і далі плентатимемося позаду високорозвинутих держав, не усвідомлюючи, у чому ж причина всіх наших нещасть. Інтерв’ю взяв Роман КУХАРУК На правах політичної реклами