Про гостини у Марка Шагала, лист від Бріжіт Бардо, спілкування французькою з Михайлом Івасюком.  А ще – про  далекий спогад із Коломиї 1940-1950-х років: хлопчик, який завжди ходить із французькою газетою, має шістьох братів, купує польські журнали і …пасе козу. Скромна камерна атмосфера. Лише найближчі колеги. Теплі вітання з нагоди 50-річчя  педагогічної діяльності – роботи викладачем французької мови. За Тарасом Івасютиним у Чернівцях давно закріпився статус”головного француза міста”. А сам себе він вважає щасливчиком, якому французька мова, бездоганно вивчена в рідній Коломиї, подарувала стільки незабутніх зустрічей і вражень, пише "Zbruc". Із Тарасом Дмитровичем розмовляємо на його рідній кафедрі: 15 років він очолює кафедру сучасних іноземних мов і перекладу (факультет історії, політології та міжнародних відносин) Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича. Спеціально на нашу зустріч приніс показати польські газети з 1950-х років, за якими вчив французьку, і першу книгу цією мовою, яку прочитав у 7-му класі – роман Ґі де Мопассана “Сильна, як смерть”. А ще у цьому кабінеті можна віднайти книги про французів, пов’язаних із Буковиною (пан Тарас давно досліджує цю тему). Ось, наприклад, на видному місці – книга Мішеля Дрюкера “Але що з тобою зроблять?”. Популярний французький телеведучий,  автор програми“Vivement dimanche”, де на знаменитий червоний диван запрошують світових знаменитостей, народився вже у Франції, але його батьки приїхали туди з Буковини. Зараз Мішелю Дрюкеру за 70, він так і не зреалізував свою мрію, якою поділився у книзі – відвідати Чернівці… Ось тут, на півдні Франції, Тарас Дмитрович гостював у Марка Шагала. А ось серед дорогих речей, які зберігає з особливим трепетом, Тарас Дмитрович показує поштівку з автографом Марка Шагала. Це був далекий 1970-й рік, коли Тарасу Івасютину поталанило зустрітися з видатним авангардистом. Так-так, на Лазуровому узбережжі, у містечку Сен-Поль-де-Ванс біля Ніцци, на віллі художника. Хіба міг про це мріяти звичайний коломийський хлопчина з бідної багатодітної  родини? Поштівка від Марка Шагала з автографом. “Я був просто навіжений до знань!” – сміється пан Тарас. І дійсно: французька, польська, іноземні журнали та платівки, польське радіо, а в часи навчання у Львові – концерти світових зірок. Нині у Чернівцях немає такої культурної події, яку би не відвідав Тарас Дмитрович. А поміж тим його не раз можна побачити на вулицях міста з гостями з Франції. Всі знають, що розмовляє Тарас Дмитрович як корінний парижанин. І лише найближчим друзям відомо про нереалізовану мрію – стати дипломатом, і про те, що в душі Тарас Дмитрович – співак. Співає, звісно, французькі пісні. Недаремно ж ще у студентські роки на факультеті його називали «Івом Монтаном».   “У моїх батьків було семеро синів” - Тарасе Дмитровичу, звідки така любов до французької? Коломийські десятиклассники - Це було щось незбагнене! Досі не маю на це питання відповіді... Пригадую, захопився французькою мовою десь із семи років. Знаменита гімназія №1 у місті Коломия [на той час уже колишня – Z], а при ній була початкова базова школа. В ті часи (а це був кінець 1940-х – початок 1950-х років) у Коломиї був педагогічний інститут, і на базі інституту діяла ця базова школа. У перших класах школи я вчився у тому приміщенні, де зараз Національний музей Гуцульщини, у цій неймовірній архітектурній будівлі. Тоді іноземні мови діти вчили з 2-го чи 3-го класу. У мене із французькою сталося, як кажуть французи, coup de foudre – кохання із першого погляду. Величезну роль зіграло те, що я застав дуже добрих вчителів. Вчителів тієї  старої ґенерації, які колись вчилися у Відні, і ми до них зверталися ”пане професоре”. Анна Устимівна мала дуже гарну вимову. Інша вчителька, Ольга Анатоліївна, приїхала з Петербурга. І була з дворянської родини. Вона перфектно володіла французькою та німецькою мовами. І саме вона побачила в мені, такому босоногому Тарасу, якийсь талант. Ольга Анатоліївна дозволила мені приходити до неї додому. Як я захоплено дивився на її величезну бібліотеку! З яким трепетом ті книжки брав! От якраз тоді у мені і закралася любов до читання. А першою книжою, яку я прочитав французькою, був роман Ґі де Мопассана “Сильна як смерть”. Уявіть собі: сьомий клас, я замовляю через пошту цю книгу. Я уважно читав, перекладав, ще й знаменитий словник Ганшиної замовив. Це було у далекому 1957 році, але досі зберігаю ті видання. - Взагалі, якщо така ерудована дитина, то вимальовується образ батьків-інтелігентів, можливо, якихось професорів… - Ні, якраз навпаки, у мене була дуже проста родина. Нас у батьків було семеро синів. Тієї хати, де я народився, вже немає. А потім квартири у Коломиї ми змінювали, але це завжди була лише кухня й одна кімната. Правда, старші виростали, відходили. В таких складних і важких умовах жили, це були повоєнні роки, потім голод 1947 року. Щоправда, голод нас не сильно торкнувся – і це завдяки моєму батькові, який був найкращим ремісником на всю округу – ковалем. Завдяки йому ми завжди виживали. Мама була домогосподаркою. У нас завжди були свиня, кури і навіть коза. І я пас ту козу. Пили козяче молоко, і, певно, це впливало на те, що ми ніколи не хворіли, не бували у лікарнях… У Коломиї був знаменитий ще за Польщі завод ім. Пілсудського (потім називався “Сільмаш”). І вся династія Івасютиних там працювала, п’ятеро моїх братів пройшли через той завод. Мій найстарший брат Роман був директором цього заводу. На жаль, зараз залишилося нас четверо: молодші брати Михайло і Юрій, і старший Ярослав, у Ризі, він військовий лікар. Семеро братів Івасютиних, деякі з дружинами. Знаєте, сьогодні я часто задумуюся над тим, чому так люблю Чернівці. І річ не в тому, що більшу частину свого життя мешкаю тут. Певно, далися взнаки гени. Моя бабця, татова мама, – із Чернівців. Вона жила тут за Австрії. Очевидно, мій дід походив з австрійських офіцерів. Бабця з ним познайомилася, бо на ті часи Чернівці було місто офіцерів. Вона згодом переїхала до нас у Коломию, але дуже не хотіла Чернівці покидати. Тут, у Чернівцях, вона працювала у будинках в центрі міста консьєржкою. І любов до мов у мене, певно, від бабці. Вона чудово знала румунську, німецьку.. Завдячуючи і бабці, і тим людям, які жили у Коломиї, я хоч і формувався у радянський час, але це був такий європейський світогляд. Здебільшого завдяки польській мові, яку я теж вивчив ще у дитинстві. У Коломиї тоді жили ще полячки, такі поважні пані, з якими я почав спілкуватися польською. Мама трохи знала польську, бо була родом із Галичини. А по сусідству жила полька, в неї була величезна бібліотека. Також у той час були магазини соціалістичних країн, і в кіосках продавалися журнали польською. Мене продавчині вже знали. Звідти черпав всю культуру.  Слухав радіо, бо поляки говорили про все. Мав вирізки кінозірок: Бріжіт Бардо, Софі Лорен...   Чернівчанин і Бріжіт Бардо в одному фільмі - А через багато років та ж Бардо написала Вам листа… - Коли у Чернівцях журналісти робили програму про Грегора фон Реццорі, звернулися до мене за допомогою – попросити у Бріжіт Бардо поділитися спогадами про нього. Грегор фон Реццорі – це європейська величина, відомий письменник, вихідець із Чернівців, який мав стосунок до Франції. Він роз’їжджав по світу, але всі його романи перекладені французькою мовою. Він з трепетом описує Чернівці. З нашого міста виїхав у семирічному віці, але це місто наклало на його свідомість такий відбиток. Крім того, він був сценаристом, кіноактором, радіожурналістом. А його друг, знаменитий французький режисер  Луї Маль, був другом Бріжіт Бардо, її він  знімав у багатьох своїх фільмах. І ось вони почали знімати “Приватне життя”. І до цього фільму мав відношення і Грегор фон Реццорі, до сценарію, зокрема. Там грала Бардо, але Реццорі теж запросили виконувати одну невелику роль. Так вони познайомилися. А ще пізніше він разом із Бардо та Жаном Морро знялися у фільмі “Віва, Марія”. Реццорі написав про це книжку. І ось я отримую від Бріжіт Бардо відповідь. Вона пише, що Реццорі був дуже талановитою людиною, що його називали «Гріша». Вона його обожнювала за його елегантність, шляхетність, мудрість, почуття гумору. Він не був професійним актором, а через те, що був другом Маля, зіграв у цьому фільмі. Бардо пише, що «Гріша» був прекрасним партнером в кіно, незважаючи на те, що не мав професійної підготовки. Він був надзвичайно гарний як чоловік. Він мав шарм, як пише Бардо, заворожував оточуючих: “Мав природну звабу, на тлі якої всі інші виглядали смішними”. І додала, що  не закохалася в нього тільки через  те, що її серце тоді належало іншому чоловікові: ”Але Гріша назавжди залишився у моєму серці, бо він був унікальним і незамінним”. - Після школи  у Вас, очевидно, не стояло вибору, куди вступати?.. - Звісно. Більше того, своєю любов’ю до французької я заразив і однокласників. І кілька осіб після школи вступило на французьку філологію. Коли я навчався у Львові, на факультеті іноземних мов, ми мали можливість ходити на всі концерти відомих зірок. І саме у Львові я перше побачив двох знаменитих французів-філософів. Це були Жан-Поль Сартр і Симона де Бовуар. Пара якраз тоді подорожувала Радянським Союзом. А вже у Чернівцях ми із дружиною не пропускали жодного концерту! Ростислава Ростроповича із Галиною Вишневською навіть пам’ятаю, як вони фотографувалися у нашій резиденції. Квитки були дешеві. І після кожного концерту ми йшли за автографами. Я мав великий потяг до мистецтва. І, напевно, мав бути співаком. У Львові студенти-колеги мене називали «Ів Монтан із Коломиї». - Ви часто співаєте? - Буває, співаю для друзів, часом – на факультеті. Кажуть, що коли тобі важко на душі, треба співати. Пісня знімає стрес. Коли моя дружина Ірина Антонівна була вже дуже хвора, ми ходили у парк на прогулянку, я вів її за руку і співав… З дружиною Іриною разом прожили більше 40 років. Розкажу вам кумедний випадок, який стався зі мною під час мого навчання в університеті у Львові. На одному зі студентських свят я виконував зі сцени одну французьку пісню – "La Marie-vison". Така ритмічна композиція! Дослівно – про Марію у норковій шубі. Наступного дня мене викликає декан (а він був спеціаліст із французької, фронтовик) і каже: “Камарад [товариш – Z] Івасютин! Ви знаєте, що Ви співали!?”. А це була історія про одну жінку, і, чесно кажучи, я не дуже задумувався над змістом тексту. А пісня не просто про жінку, а про жінку легкої поведінки, яка переходить з одного місця в інше, на ній одяг із пір’я, і того пір’я більше, ніж на голубі. Я завжди співав в основному іноземними мовами – французька, польська, італійська. Вчив італійську в університеті. Ну, і серед найулюбленіших, звісно, пісня Іва Монтана “Опале листя”, слова написав Жак Превер. Зараз читаю, до слова, його вірші. Це надзвичайна поезія. А сама пісня, звісно, про кохання. Як листя опадає, так і  ми, які  колись кохали один одного, розійшлися. І залишилися тільки спогади… “Я запитав Марка Шагала, чому на його полотнах люди літають” - А які у вас спогади про першу зустріч із дружиною? - Річ у тому, що ми вчилися разом, однолітки, але з паралельних класів. Але кохання там ще не було ніякого. Ірина  була симпатична, скромна. Взагалі всі дівчата ходили за мною, аби я їм допомагав із французькою. Я ж був зіркою у школі. Передплатив газету “Нувéль де Москý” (“Новини Москви”) і з цією газетою гонорово ходив коридорами колишньої гімназії. Ірина Антонівна потім це завжди пригадувала. Одруження у Чернівцях. 1968 рік. З дружиною Іриною та донькою Оксаною. Донька з родиною живе зараз у Німеччині. Моя дружина теж французький філолог, але навчалась у Чернівцях. А після Львова я приїхав сюди працювати на факультет іноземних мов. І вже у Чернівцях народилося наше кохання. Хтось сказав, що любов – це не коли ви дивитеся один на одного, а в одному напрямку. Ми мали багато спільних інтересів. Дружина теж цікавилася мистецтвом, музикою, любила читати. Ми прожили разом більше 40 років… Маємо донечку Оксану, двох внуків. До слова, моя донька французьку не хотіла вчити. Як кажуть, чоботар без чобіт… - Розкажіть про своє враження від зустрічі із Марком Шагалом? Це ж спогади на все життя… Париж, 1970 рік. Біля Тріумфальної арки. Перші відвідини Франції. - Безумовно! Це сталося у 1970 році, коли я вперше поїхав у Францію як молодий викладач – для стажування в одному з університетів. Наша група (викладачі французької з Радянського Союзу) мала заняття, а опісля – екскурсійну програму. І в один із днів ми поїхали на Лазуровий берег, в містечко Сен-Поль-де-Ванс, де жив Марк Шагал – один із найвидатніших художників ХХ століття. Ми вже значно пізніше довідалися, що були чи не першою делегацією із Радянського Союзу, яку Шагал прийняв у себе після того, як він у 1922 році остаточно покинув Москву (а до того – рідний Вітебськ, де він заснував художню академію, і в якій, за його ж словами, часто виникали суперечки з Казимиром Малевичем). Наш гід подзвонила у двінок на воротах подвір’я, двері відчинилися, і ми ввійшли у просторий двір, в кінці якого височіла двохповерхова вілла. Нас зустріла господиня дому Валентина Бродська, друга дружина Шагала, та хатня робітниця, полька Бася. Перша дружина Белла Розенфельд, яку Шагал обожнював і зображував на багатьох своїх картинах, померла у 1944 році. Перше, що мене вразило, - це велика кількість картин на стіні у вітальні. Марк Шагал, 1967 У розмові з Вавою (а саме так художник називав дружину) ми й незчулися, як перед нами з’явився сам Марк Шагал, з густою сивою шевелюрою. Привітався з кожним і почав розмову французькою мовою. Він був здивований, що ми так добре розмовляємо французькою, кинувши репліку:“Невже у Росії ще вивчають іноземні мови?”. Тоді йому було 83 роки, але нас заскочило, яка у нього була феноменальна пам’ять і жваві рухи. Подружжя запросило нас до ошатної кухні, де ми пили чай і каву із смачними тістечками, які приготувала Бася. Через зрозумілі причини ми не торкалися політики, говорили лише про творчість. Хтось із присутніх мав необержність запитати Шагала щодо стилю його творчості, на що він делікатно відповів: “Я не знаю…”.  Варто нагадати, що у ті часи творчість Марка Шагала у Радянському Союзі замовчувалася, і вважалася буржуазною. Але  я знав досить багато про нього, завдяки тому, що читав польські журнали. До речі, деякі вирізки картин митця з репродукціями, зберігаю досі. Звичайно, після повернення додому згадувати про цю зустріч в офіційних колах не вельми рекомендувалося. Але своїм знайомим я розповідав. До речі, наприкінці нашої бесіди, я запитав Марка Шагала, чому на його полотнах земля обертається, а люди літають. На що він відповів: “Я літаю всередині себе протягом усього життя. Мій поїзд успішно промчав повз різні зупинки: Петербург, Москва, Берлін, Париж, Нью-Йорк, Чикаго, Ванс, Сен-Поль-де-Ванс, однак я постійно повертався до свого рідного Вітебська”. А потім ще додав: “Коли я з’явився на світ, місто охопила страшна пожежа, і ліжко весь час переставляли з місця на місце… Можливо, у цьому причина моєї постійної схвильованості…” На прощання художник підписав кожному із нас листівку-репродукцію своєї картини. Зокрема я отримав репродукцію його картини “Autour de Vence” (“Довкола Вансу”) з автографом. Через три роки після цієї нашої зістрічі Марк Шагал із дружиною відвідав Радянський Союз – на запрошення міністра культури Фурцевої. Після 50-річної розлуки він зустрів своїх двох сестер, однак від поїздки до Вітебсьтка категорично відмовився. Мабуть, хотів у своїй пам’яіт зберегти той Вітебськ, який пам’ятає з дитинства. Марк Шагал помер у 1985 році, у Сен-Поль-де-Ванс, у віці 97 років. Якось Шагал сказав: “У нашому житті, як і в палітрі художника, є лише один колір, здатний сповнити сенсом життя й мистецтво – колір любові”.   Івасюк мріяв про навчання у Сорбонні - Буковина – багатомовний край. І, як відомо, у румуномовних селах як іноземну майже завжди вивчали французьку мову. Яка була роль цієї мови на Буковині, у Чернівцях? - Свого часу французька мова займала у Чернівцях одне із провідних  місць. Відомий сучасний письменник, виходець із Чернівців, який зараз живе в Ізраїлі Арон Апельфельд підкреслював, що французька мова була тут найаристократичнішою. Особливо великий розвиток мала за румунських часів, адже обидві мови належать до романської групи мов. На той час в університетській бібліотеці можна було віднайти масу французьких журналів. А вже в 1930-1940-х роках французька почала втрачати свою важливість. Але вона завжди була престижною. І навіть за радянського періоду, особливо євреї, намагалися вивчати французьку, щоби потім можна було поїхати у Францію і там продовжувати навчання. Бо євреям за Румунії у Чернівцях було заборонено вступати до вищих навчальних закладів, зокрема, до медінституту. Очевидно, через це той же відомий поет Пауль Целан глибоко вивчив французьку мову і в 1938 році виїхав до Франції, де кілька місяців вивчав медицину. Правда, згодом зрозумів, що це не його…А ще заможні австрійці наймали для своїх дітей французьких гувернанток, бо, як я вже казав, французька мова користувалася в світі популярністю. Це була така мода. Із розповідей відомо, що начебто у Чернівцях, у маєтку барона  Гурмузакі дітям давала уроки музики родичка Віктора  Гюго. - Знаю, що Ви дуже цікавитеся тими французами, які мають буковинське коріння. А їх багато таких? - Немало, скажу вам. Історик Аркадій Жуковський, фактично один із найвідоміших україністів у Франції, народжений у Чернівцях. Темістокль Вірста, художник. Шарль Рознер – фінансист, теж народився у нашому місті. Рознер деякий час працював у французькому банку "Credit Lyonnais" у Києві, часто зустрічався з тодішнім президентом Ющенком. Написав книгу “Емансипація. А чи ви також будете раптом із Чернівців?”. А нещодавно натрапив на матеріал про буковинські корені француженки Маші Меріль – акторки, нині дружини видатного композитора Мішеля Леґрана. У моїй бібліотеці є книга Марії Гагаріної "Blonds etaient les bles d'Ukraine" ("Українська пшениця була білявою"), видана 1989 року у паризькому видавництві  Robert Laffont, власне з передмовою її доньки, відомої французької актриси театру і кіно Маші Меріль, яка спонукала маму написати свої мемуари. Княгиня Марія Гагаріна, яка походить із знатного аристократичного роду, народилася на українському Поділлі на початку XX століття. У книзі вона оповідає про бурхливі події (війна, революція), які змусили її родину тікати, рятуючись від комуно-більшовицької навали, через Кам’янець-Подільський, Хотин, Чернівці до Румунії, а далі до Франції. Чернівці вона описує з надзвичайною любов’ю, називаючи їх "усміхненою столицею Буковини". Тут у 22-річному віці вона навчалась в університеті в атмосфері, як вона зазначає, "опери, філармонії, буковинської єпархії, вишуканого товариства, багатонаціонального населення, процвітання та щасливого, веселого життя". - Очевидно, що у Чернівцях жили і живуть  люди, з якими Ви вільно розмовляєте французькою. Батько композитора Володимира Івасюка був одним із них. Як ви познайомилися? - Вперше я з ним познайомився десь на початку 1970-х років, коли ми прогулювалися з доньками в скверах центральної частини міста. Трохи згодом я познайомився з ним ближче на факультеті іноземних мов, де я викладав французьку мову, а Михайло Григорович – вступ до літературознавства. Під час наших частих зустрічей на факультеті я дізнався, що мій співрозмовник за Румунії був студентом Чернівецького університету, де готувався вивчати французьку філологію і філософію. А до цього він закінчив класичний ліцей і вже тоді досить добре володів французькою мовою. На жаль, його з університету вигнали за те, що не зміг заплатити таксу за навчання, від якої українці не звільнялися. У нього взагалі було бажання навчатися у французькому місті Греноблі або у Сорбонні. Однак, цим планам не судилося здійснитися оскільки розпочалася війна. Михайло Івасюк був істинним інтелектуалом, з яким я міг порушити будь-яку тему стосовно української і  і світової літератури. Причому ми розмовляли з ним майже завжди французькою мовою. Мене вразили його глибокі знання французької класичної літератури. - Два роки тому у Чернівцях побував син єврейського німецькомовного поета Пауля Целана. А багато років перед тим ви, здається, бачилися з ним у Парижі, чи не так? - Із Еріком Целаном, сином нашого відомого поета, я зустрічався у 2006-му в Парижі і  був першим українцем, який з ним спілкувався. Ця зустріч відбулася завдяки моїм добрим друзям з Парижа – Бертрану Бадію, професору  Вищої нормальної школи, та Іво-Марі Дублє, співробітнику Національної асамблеї Франції. Ми розмовляли в одному з паризьких кафе. Синові поета я, звісно, розповідав про Чернівці. Також ми говорили про родинні зв’язки, хоча він не дуже на цьому акцентував, адже в Еріка  були непрості стосунки з  мамою. Синові Целана тоді було вже  за 50. На той час він, як такої, роботи не мав. А до того  працював у цирку. Очевидно, живе з того, що йому приносить спадщина батька. Дружина Целана Жізель де Лестранж була з дворянського роду, художниця, яка залишила велику колекцію картин. Власне, її роботи такі ж непрості, як і вірші Целана – ніби  віддзеркалюють його поезію. Ерік німецьку мову, якою писав батько, так і не вивчив, а ось його мама, щоби читати вірші чоловіка, цю мову все ж опанувала. Я побував  в Еколь Нормаль Сюпер’єр – у Вищий нормальній школі, де Целан викладав німецьку мову. Розпорядником-видавцем творчої спадщини Целана є вже згадуваний мій товариш Бертран Бадію, друг сім’ї Целанів. Він видав багато і віршів  Целана,  і спогадів про нього. В тому числі і листування  поета  з Іляною Шмуелі, його останнім коханням. Звісно, це відомий факт, що Целан любив жінок. Остання його любов була саме Іляна  Шмуелі – його однокласниця. Вона жила в Ізраїлі, і за рік до смерті Целана вони там зустрічалися,  згадували Чернівці. - Зараз багато людей посиленно вчать іноземні мови. Однак дехто вважає, що робити це потрібно винятково у дитячому віці. Заперечте це, буль ласка, тому що, наскільки відомо, німецьку Ви опанували вже у старшому віці… - Так, мені було приблизно 50. Французькою, німецькою і польською володію вільно. Читати можу італійською, все розумію румунською. - Який головний секрет вивчення іноземної мови? Мене вчили за старою методикою, і її досі вважаю найдієвішою. Багато писати. Якби ви бачили, скільки зошитів  я списав, коли вчив німецьку! Перші уроки німецької брав у репетитора, звісно. А далі, якщо людина мотивована, знає, чого хоче, то може вивчити іноземну і в ситуаціі ізольованій. Людина повинна працювати, і дуже наполегливо. І якщо 500 слів знаєте, то можна говорити. А удосконаленняю меж немає, я сам до цього часу шукаю слова у французькому словнику. Автор: Наталія ФЕЩУК, Zbruc Фото автора й із власного архіву Тараса Івасютина