Депутат міської ради, голова постійної освітянської комісії розповідає як про свою власну діяльність у ратуші, так і про діяльність своїх колег. –          Пане Романюк, здається, ніби ще вчора Коломия із завмиранням серця стежила за драматичними подіями на Євромайдані, в яких ви брали безпосередню участь, будучи координатором дій наших краян. А минуло відтоді вже добрих два роки, протягом яких багато хто встиг розчаруватися в курсі, обраному владою задля втілення ідеалів Майдану в життя. Ви самі як оцінюєте ситуацію, в якій ми опинилися на даний момент? –          Я належу до тих, кого можна назвати обережними оптимістами. Так, недовіра народу до влади відчувається, проте щось таки в нашому житті змінюється. Усі ми хотіли б відчути ці зміни вже, негайно, та вже і негайно не виходить, забагато, напевно, негативу нагромадилося за роки незалежності. Разом з тим і затягувати процес відродження, оновлення країни небезпечно, і центральній, і владі на місцях варто якомога швидше приходити до тями. Хоча б тому, що на сході війна, на руках у людей зброя. Мій обережний оптимізм ґрунтується ще й на відчутті того, що в масі своїй ми стаємо іншими, вимогливішими до себе, більше здатними до милосердя, з глибшим усвідомленням потреби любові до ближнього. –          Ви оптимістично оцінюєте й діяльність нинішнього складу Коломийської міської ради? –          Не приховаю, особисто я чекав більшого від цього депутатського складу. Прийшло чимало нових облич, з новими ідеями, тож наприкінці минулого року важко було утриматися від захоплення новими симпатичними обличчями. Однак мій першопочатковий оптимізм з приводу молодих сил поволі згасає. –          Як думаєте, в чому тут причина, що серед молодих обранців нашої громади важко наразі розгледіти майбутнього Вашингтона? –          Можливо, дається взнаки брак практичного досвіду в управлінні складним міським господарством. А ще я порадив би декому менше думати про себе, коханого, а більше – про своїх виборців. –          Як депутат першого демократичного скликання міської ради на початках 1990-их, маєте, звичайно, моральне право робити на адресу своїх молодших колег такі малоприємні зауваження. До речі, ті перші ваші сесії на зорі незалежності суттєво відрізнялися від нинішніх? –          Наше перше скликання майже стовідсотково складалося зі щирих патріотів. Сьогодні це виглядало б дивно, але тоді цілком природно звучало в залі зауваження на адресу голови з приводу того, що він з’явився на роботу в новому костюмі. Або прохання пояснити, для чого такий-то завіз на ділянку цеглу. Ми намагалися бути максимально відкритими й прозорими. –          У цій каденції ви очолюєте депутатську комісію, яка опікується широким колом питань: освіта, культура, медицина, соціальна і молодіжна політика, спорт, ЗМІ… Встигаєте всюди побувати й у всьому розібратися? –          Ото власне, що клопотів, пов’язаних з комісією, багато, причому часто невдячних клопотів. Престижними в нас вважаються такі комісії, як бюджетна, земельна, а не освіта й культура. Інколи цілий день доводиться потратити, щоб розподілити в соцзабезі мізерну соціальну допомогу. А що стосується налагодження нормальної, ефективної праці в галузях освіти чи медицини, то тут роботи непочатий край. –          Судячи з останнього сесійного засідання, ваша комісія лише тупцює, сказав би так, навколо цього непочатого краю. Маю на увазі ваш демарш на сесії… –          Цей демарш пояснюється тим, що нас чомусь не залучали до перевірок у дошкільних чи шкільних закладах, тому ми звернулися на сесії з вимогою до керівництва міста не забувати про наше існування. Це ж нікуди не годиться, щоб члени комісії не були поінформовані про те чи інше зловживання, а живилися тільки чутками. –          Можливо, ви особисто не влаштовуєте керівників ратуші як перевіряльник? У вас немає відчуття, що ваша фракція «Народного контролю» в опозиції до міської ради? –          Нехай я не влаштовую. Але ж у комісії п’ятеро депутатів, люди з різних політичних сил. Могли б запропонувати взяти участь у перевірці будь-кому з наших, я б не образився. А стосовно опозиції, то ні, немає в мене такого відчуття. Надіюся, це все ж прикре непорозуміння, з часом усе владнається. –          Погодьтеся, це якось дивно виглядає: стільки шуму навколо звільнення з посади директора спортшколи Хмуляка, а депутатську комісію жодного разу не залучили до перевірки діяльності директора. Роблю висновок, що ви, голова комісії, знаєте про цей конфлікт приблизно те саме, що знає перший-ліпший мешканець міста, який стежить за розвитком подій навколо спортивної школи. Що ви думаєте про пристрасті навколо школи? –          Думаю, що це не першочергове питання, навколо якого мають ламати списи депутати міської ради. Та якщо вже конфлікт виник і набрав розголосу, потрібно його якось залагодити. Викладачі школи, спортсмени тримають сторону директора, на це треба зважати. Правильніше було доброзичливо підказати панові Хмуляку, в чому його недоліки, якщо вони є, й усунути їх, а не доводити ситуацію до точки кипіння. –          А ваша позиція стосовно будівництва біля «Писанки»? –          Я проти цього будівництва. Як переконують правники, там допущено порушення закону, це не годиться. У нас має бути впевненість, що кошти надійдуть у бюджет. Кооператив обіцяє впорядкувати територію навколо музею, а директорка музею дивується, оскільки нічого про обіцянку не чула. –          Складається враження, що діяльність очолюваного вами «Народного контролю» ефективніша, ніж діяльність депутатська. Чи це помилкове враження? –          Напевно, це через те, що ми практикуємо гострі телесюжети на НТК з приводу чи то недоброякісного ремонту доріг, чи різних порушень у комунальному господарстві. Відгуки на наші телесюжети надходять схвальні, щодня на «гарячу лінію» нам телефонує багато людей з пропозиціями когось «пропісочити». Публічна критика недбайливих керівників усе-таки відіграє свою роль, тому й складається враження про високу ефективність роботи народних контролерів. Але я не став би твердити, що депутат має менше важелів впливу на міську господарку, ніж політик. Просто в депутата, який відчуває відповідальність за постійне наповнення бюджету, прозоре й економне його використання, трохи рутинніша, скажу так, непомітніша робота. –          Не можу не торкнутися теми, беручи інтерв’ю в голови «культурної» комісії, декомунізації. У Коломиї тут є що робити чи все вже зроблено депутатами ще в 90-их? –          У Коломиї зроблено не все, декомунізація не закінчена. Низка сучасних російських діячів шовіністичного спрямування, наприклад, оголошена персонами нон ґрата, проте деякі коломийські вулиці не позбулися назв російських шовіністів старого, так би мовити, гарту. Маю передусім на увазі Достоєвського, Пушкіна. На приміщенні колишнього гастроному «Верховина» досі висить таблиця з нагадуванням: збудовано на честь 50-річчя радянської влади. На вході в центральну райлікарню повісили російськомовну афішу про якусь там виставу за твором Достоєвського… –          Таке враження, що нинішні провідники, виховані радянською школою, ніяк не позбудуться трему перед «великою російською культурою». Та ви що, та як можна, та цілий світ шанує й поважає… Хоча світ, як на те пішло, нашого Тараса Шевченка знає куди краще, ніж їхнього Пушкіна. –          Як на мене, дехто в нас просто боїться Путіна. Не треба, мовляв, дратувати його, давати зайву поживу для нападок на українство. Ця надмірна обережність, бажання догодити навіть ворогові завжди вилазили українцям боком. Ми слухаємо, як мужня Надія Савченко проголошує з тюремної камери: «Росію можна скрутити в баранячий ріг, якщо не боятися», однак закінчувати як з декомунізацією, так і з міфами російської пропаганди не поспішаємо. –          Чи тільки тут ми неквапні? Хіба відчувають коломияни, що в місті розгорнута справжня боротьба проти хабарництва, зокрема в навчальних закладах, що живемо ми всі справді по-новому, як і обіцялося? –          На жаль, на жаль… На перших порах після Майдану нечесні викладачі наших коледжів ще мали легкий переляк, особливо після того, як одного з них затримали з хабарем. Та сьогодні цей переляк, судячи з усього, минув, звична практика оплати за іспит і далі, чую, процвітає. –          Чи здатне суспільство побороти хоча б цю нездорову практику, взагалі оздоровлюватися, набувати рис законослухняного європейського суспільства? –          Деякі прикмети вказують на те, що здатне. Однак, якщо знову повернутися до сказаного, вже і негайно в нас не виходить. Тому в мене немає іншого рецепту, як нагадувати кожному, кого не влаштовує наявний стан справ: не протестуй на дивані, берися активніше за громадську роботу.   Біографічна довідка. Активний учасник державотворчих процесів Геннадій Романюк – уродженець с. Текучої Косівського району. 56 років. Закінчив Сторожинецький лісний технікум, довший час працював на заводі «Коломиясільмаш», де був головою Народного Руху, очолював разом з однодумцями страйковий комітет міста, який закликав до виходу України з Союзу. Депутат першого і трьох останніх скликань міської ради, голова осередку «Народного контролю». Приватний підприємець.