Історія про вчителя молодших класів, який формує особистостей і якого обіймають діти.

У довгому та просторому коридорі стояла тиша. Подекуди відлунювались далекі голоси, скрип дверей та поодинокі кроки – за мить повітря розрізав дзвінок, вже не перший за сьогодні, такий, що якби стояти надто близько, прийшлося б опісля ще декілька секунд вгамовувати дзижчання у вухах. Той коридор перетворився на суміш із дитячого, подекуди дорослого тупотіння – відрізнити було не важко. Біля одного зі шкільних кабінетів стоїть чоловік із чашкою кави в руці. Його обіймають діти: малі та дорослі.

– Козацтво, дзвінок був?! На перерву!

Першокласники щойно повернулися зі шкільної їдальні. Вже ситі, але ще поки не зморені шкільними обовʼязками. Перерва між другим та третім уроком є найбільшою, відповідно – найгучнішою.

– Василь Іванович, я був з’їв всьо і випив аж весь компот! – хвалиться своєму вчителеві першокласник.  

– Огоо, то ти молодець! – відповідає той, усміхаючись.

Василь Іванович Книгиницький працює вчителем початкових класів у Ясеневопільнівському ліцеї вже 35 років поспіль. За цей час він випустив більше двохсот дітей, а свій шлях почав ще в Коломийському педагогічному училищі, в яке вступив у 1983, відразу після нього – армія.

– Навіть випускний в мене був у суботу, а в понеділок я вже служив.

Після того я відслужив два роки в армії, – пригадує чоловік.

Після служби прийшов у військкомат, оскільки упродовж трьох днів мав піти до роботи, там відразу поставили на облік та призначили піонервожатим до Незвиська. Виконував обовʼязки сучасного педагога-організатора, проте не довго – всього рік. У рідному селі відкривалася нова школа, перевели туди, і відразу на посаду вчителя молодших класів. Свій перший клас взяв у 1991 році.

– Я з дітьми люблю. Це моє, це від мене не забереш. Але я ніколи не думав, шо буду вчителем початкових класів, – пояснює Василь Іванович.

Ще до армії молодий Василь грав футбол за команду “Юнаків” та “Пробій”, хотів вступити до фізкультурного технікуму, згодом на одному з матчів отримав травму. Як тільки мама побачила кров – ніякий технікум, так і потрапив до педагогічного разом із братом.

17 хлопців та 150 дівчат на одному курсі, та попри таке співвідношення навчання у всіх проходило однаково: багато практики, консультації зі спеціалістами, методистами та вчителями.

– Колись мій класний керівник в педучилищі – Ярослав Іванович, казав: “З тебе буде толк у школі”

– Та де, Ярослав Іванович, школа то не моє, — відповідав йому.

–Ти подивишси…

Я так завжди ці слова його пам’ятаю, і так дивлюси, шо 35 років вже в школі.

“Як звати твою першу вчительку?

Василь Іванович”  

У дитинстві завжди гордо заявляла про те, що маю вчителя, адже нікому не спадало на думку запитати про “нього”. А що ж змінилося з того часу? Нічого, радше додалося: молодше за мене покоління теж ледь помітно дражниться, коли їхнього Василя Івановича ненароком називають “вчителькою”. Не сказала б, що це – гендерне упередження, воно повільно, але впевнено покидає сучасне суспільство, радше – подив.

– Натомість незмінним є одне – до школи все ще йдуть дві статі: хлопці та дівчата. Відповідно, в цьому чотирирічному періоді виховання дітей повинні брати участь як чоловіки, так і жінки. Мовиться не про стать, а про “баланс” у формуванні юного світогляду, і про те, в якому різносторонньому напрямку він може існувати,  – переконаний вчитель.

– Була в мене історія, – мовить Василь Іванович. – Привела мама дівчинку до першого класу, яка сильно боялась чоловіків. Дуже переживала, як вона почуватиметься , але і дуже хотіла, щоб вчив її саме я. Сказав тоді мамі лиш одне: “Ти не переживай”. Після чотирьох років навчання дитина не захотіла виходити з класу. Просто, ну я не знаю, ну радість від того. Мені везе на учнів, і що такі сміливі, я вважаю, що це сміливі діти, кмітливі діти, розумні. І вони можуть створити будь-який продукт з будь-чого, і в мене такого не було, що хтось сказав, що жінка має бути, я такого не чув. Можливо, хтось десь там говорили, але жодного разу не було такого, щоб не захотіли йти до школи.

Вільні

Існують умовні “рамки” поведінки, в які ставляться дітей, дорослих, іноді –  самих себе. В цьому ж класі вони розмиті, тонкі та не замкнуті.

– У нас дитина приходить у початкову школу для чого?  — каже до мене вчитель. – Для того, щоб перш за все пристосуватись у суспільстві.

Як багато залежить від пріоритетів учителя початкової школи: якщо педагог прагне створити хороший колектив і допомогти дітям усвідомити принципи життя в суспільстві – його методи будуть одними. Натомість, якщо вчитель зосереджений лишена академічних досягненнях і розцінює погані результати контрольних як стимул для посилення тиску, нехтуючи при цьому іншими аспектами розвитку дитини, це матиме зовсім інші наслідки.

– Жодна наука не вартує того, щоб не було поваги до дитини. Жодна. Найцінніше у світі - це є дитина. Дитина - це стимул до всього, – говорить вчитель.

“Вільні” – такими своїх дітей називає Василь Іванович, такими ж побачила їх я. Не тому, що вони по-дитячому, щиро викрикують свої думки, а тому, що знають – вони важливі. У будь-якому емоційному забарвленні “правильні” чи “неправильні” – важливі.

– Яка різниця між числом та цифрою? –  прозвучало запитання на уроці математики.

– Цифра – лиш одна цифра, а число то багато цифр! – відповідає учениця.

Дитячі пальці стискають дерев’яну фігурку числа або ж цифри – кому як поталанило. Ймовірно, мало хто з них пригадає, як вивчав ці математичні правила, однак кожен запам’ятає їх на все життя.

Дівчинка, сидячи за першою партою, весь урок тягне свою руку вверх, вона знає правильну відповідь, ніхто не сумнівається. Утой час за сусідньою ситуація протилежна: дитяча дискусія стрімко розгортається, бо цифри, чи, можливо, числа не зійшлись – то не так важливо, коли кожен з них прагне досягти справедливості.

Сусіди

– Василь Іванович, можна коло мене Настя сяде?

– Можна! На цей урок можете сісти хто з ким хоче! –  за словами хвилею пронеслись радісні верески.

Кожного понеділка в класі пересідання. Один місяць, чотири тижні та чотири різні комбінації, а відбуваються вони, за таким принципом: перший понеділок тижня – хлопчики обирають дівчат, з якими вони будуть сидіти за партою; наступний понеділок – навпаки, дівчата обирають хлопців; третій – найулюбленіший, бо можна сісти хто з ким хоче; останній тиждень місяця – сусідів по парті обирає вчитель.

– Для чого це робитси? – каже до мене педагог. – Для того, щоб комунікація була. Як би там не було, за тиждень сусіди по партах якесь слово одне одному приємне скажут, між дітьми є спілкування, вони звикают одне до одного.

Діти знають – в них завжди є вибір, проте коли на четвертий тиждень він припадає на вчителя, то приймають і його. Іноді — не легко, однак як показує практика, взаємодія між учнями тільки зростає.

Чесність, доброта, повага до себе, до своїх однокласників, до рідних, до своєї України — неабияк часто повторює ці чесноти своїм учням Василь Іванович. Кожен, хто колись переступить поріг його класу, відчуватиме підтримку впродовж шкільного життя, людського життя.

– Коли я дивлюсь, що моя учениця, або учень щось здобувають, я тішуси, шо так само приклавси до того, мінімально, чучуть, але приклавси! – гордо вимовляє мій вчитель.

Той фундамент, який він закладає в дитинстві – стоятиме міцно, непохитно, а “надбудова” – за ними: вільними та сміливими. Бо кожній дитині Він дивиться прямо в очі, і не має жодних сумнівів, що не навчив, чи не старався навчити чогось.

–  “Іванович, як ви?!” –  прибігают до мене мої хлопці з девʼятого класу, а я лиш тисну руку, і кажу: “Всьо чотко, здоров!”

Зубна фея

Біля вчителя стоїть хлопчик, тримаючи в обох руках білу серветку – в малого випав зуб. Не можу стримати усмішку, бо сьогодні до когось таки завітає зубна фея.

Батьки прийшли забрати своїх малят, хоч я і провела майже весь день в їхній компанії, ненароком підслуховую розповіді про те, що цікавого сьогодні було в школі. Вперше за день слухаю приємну тишу, бо знаю – завтра тут знову буде насичений день.

– Василь Іванович, ну що, зробимо знимку? – нарешті наважуюсь запитати я.

–  Для моїх учнів все, що завгодно! – говорить, поспіхом розчісуючи волосся червоним гребінцем.