Українська емігрантка Олена Мазанова у своєму блозі для immigrant.today поділилась своїм досвідом переїзду до Польщі та розповіла, як адаптувалась у чужій країні.
Додому вже не тягне.
Я думаю, що багато людей, які живуть у Польщі довший час, можуть погодитися зі мною. Перші кілька років дуже хотілось додому, дуже! А зараз їздимо додому тільки через рідних. Але процес поїздки в Україну дуже складний з точки зору психології.
Особисто я, коли приїжджаю додому, напевно, перший тиждень або півтори просто намагаюся включитися і звикнути до того, що я вдома.
Ми не їздимо менше ніж на 2 тижні, тому що немає сенсу долати ці 1 500 кілометрів тільки на кілька днів. А приходить момент повернення - це купа сліз, я реально кожен раз ридаю. І коли їду в поїзді ... ух!
Втомлюєшся від метушні. Взяти навіть елементарну ситуацію: ти їдеш в метро в Києві. Поїзд приїжджає на перон, йдеш спокійно до ескалатора - і тут натовп починає розштовхувати все на своєму шляху: одні люди обганяють інших, б'ються ліктями, біжать по ескалатору, вистрибують раніше тебе на 3 хвилини з метрополітену. Ти спокійно виходиш - а ці люди стоять і чекають. Ось просто стоять на вулиці і чекають. Я не знаю, чим це викликано. Ну як би зрозуміло, звичка там, незвичка, але... таких дрібниць дуже багато.
Чи подобається польська.
Через 2 роки проживання тут я почала фанатіти від польської. Скажу вам, що я зовсім не філолог, мені мови давалися дуже складно; я все життя намагалася вивчити англійську, періодично у мене виникали ще божевільні ідеї вивчити якусь іншу мову. Без практики все це вилітало в трубу, я забувала вивчене. Мови для мене були найскладнішим, що можна було уявити. І я не думала, що так швидко зможу вивчити польську.
Я починаю цікавитися політикою. У перший рік життя після приїзду тобі абсолютно все одно, що відбувається тут, тому що ти розумієш, що ти як би і не тут, і не там. Це важко пояснити. Ось просто такі дивні відчуття, що ... тебе це абсолютно не стосується. Але через 2 роки ти починаєш переживати за долю держави, слідкувати за виборами.