До помешкання Івана Романенчука з Воскресінців якогось там листопада 1986 року прибули представники військкомату і вручили повістку «на партизанку», як тоді казали. Наказали збиратися тут-таки й відразу. З собою мати лише туалетне причандалля і дрібні гроші. На природну допитливість домашніх відповіли, що хлопець у складі коломийської команди поїде «партизанити» на розбудову міста Славутич. Далі розповідає Іван Романенчук: -  Нас відправили до Львова. Там усім видали військову форму. Зі Львова, справді, нас привезли до Славутича. Якийсь час жили там на баржах у річковій заплаві. Звідти ми поїхали на постійне місце дислокації у село Страхолісся. Зі своєї бази щодня виїздили до Чорнобиля. У самому Чорнобилі виконували різні будівельні роботи, проводили дезактивацію житлових будинків, вивозили на утилізацію покинуті евакуйованими мешканцями речі. Атмосфера була дуже напруженою й нервовою. Навколо орудували мародери. Їх карали за законами воєнного стану, навіть були випадки, що на місці розстрілювали. Кожен ліквідатор носив на грудях дозиметр. Працювали на день 15-20 хвилин, не більше, але за той час устигали нахапатися кінських доз радіації. Це - понад 20 бер. Але була установка записувати в обліковій книжці щодня менше 20 бер. Бо, якби писали правду, нас мусили б негайно комісувати й відправити до госпіталю. Харчувалися ми по-панськи: їли калорійні страви у необмежених кількостях, навіть траплялася червона й чорна ікра - хто скільки хотів. Видавали йодовану мінералку і якісь пігулки від радіації, у чому я сумніваюся. Пігулки мали діяти психологічно. Ти просто сліпо вірив, що вони тобі допоможуть. Фізично ми мало що відчували, окрім загальної слабкості, сухості і постійного солодкавого присмаку в роті. Дуже погано переносили радіацію солдати з Середньої Азії. У них пухли вуха й розпухала щитовидка. Їх відразу відправляли додому. Після шести місяців служби в зараженій зоні нас привезли спочатку до Києва в радіаційний центр. Там провели обстеження. Правду про дозу опромінення нам не казали, бо довелося б кожному давати групу інвалідності. Як приїхав додому, сильно ослаб, часто паморочилося в голові, боліли кістки. Тішило одне: за всі шість місяців нам, ліквідаторам, видали за місцем роботи зарплату в п'ятикратному розмірі. То набігла добра сума. Нині, хоч минуло відтоді тридцять років, маю проблеми з легенями, з серцем. Регулярно мушу підліковуватися й відлежуватися в лікарнях. Але, як самі бачите, живу собі помалу й на життя не нарікаю. Записав Андрій Малащук