Це місто видається настільки малим, що я починаю запам‘ятовувати номери машин, припаркованих в одних і тих же місцях. Уже з лівого боку.

А потім воно видається безмежним, коли я намагаюсь впіймати трьох своїх дітей на одній вулиці.

       Це місто видається творчим і багатогранним, а потім мені наче бракує кисню і я задихаюсь: від одних і тих же лиць, від того, що зрозуміла і прочитала їх як книгу.

Когось до останньої сторінки, а когось лише перших декілька, а більше й не хочеться.

       Це місто часом таке цікаве. У час цвітіння, перших зелених трав, храмових празників чи фестивалів.

І водночас одноманітне: без 10 варіантів на вечір, на яку виставу сходити з репертуаром 10 різних театрів.

      Це місто таке затишне. Таке зручне й практичне. Таке красиве. Ці невеличкі австрійські будиночки, величні музеї, храми та особливий бульвар Лесі Українки.

А потім ти звикаєш до цього.

І перестаєш помічати.

Починаєш хотіти хоч на деякий час більшого.

Хоч на трохи.

Аби повернутись  - і заново закохатись в ЦЕ МІСТО.

Галина Малярчук