Нещодавно в Києві пройшла заключна конференція проекту «Ландшафти дискримінації в Україні». Ідея проекту включає дослідження, що люди розуміють під дискримінацією і як це співвідноситься з реальними дискримінаційними практиками. Проект тривав два роки і проводився в рамках проекту «Україна без дискримінації» за підтримки Представництва Єврокомісії в Україні. Результати проекту виявилися неочікуваними. За підсумками проекту видали книгу «Ландшафти дискримінації в Україні», яка призвана допомогти органам влади розібратися в тому, як допомагати людям, що потерпають від дискримінаційних практик. Книги надсилаються органам влади. Вже 500 органів влади її отримали, пише Майдан. Презентували результати проекту на підсумковій прес-конференції в УНІАН керівник ІЦ «Майдан Моніторинг» Наталія Зубар, директор ГО «Дослідницьке бюро Sociologist» Віталій Юрасов та учасник бойових дій, переселенець, представник ІЦ «Майдан Моніторинг» Віталій Овчаренко. Віталій Юрасов: В ході проекту ми вивчали не стільки об’єктивні факти дискримінації, а її суспільне розуміння, тому ці дані унікальні. За результатами фокус-груп ми зрозуміли, що потрібно працювати з відчуттям дискримінації за матеріальним становище від якого всі інші види дискримінації знецінюються. Дискриміновані групи у боротьбі за права конкурують за дефіцитний ресурс захищеності. Тобто, українці не бачать проблем меншин, бо вони самі вважають себе дискримінованими. Їм важко говорити про інші групи, окрім аморфної групи більшості. Більшість в Україні відчуває себе дискримінованою. Відчуття дискримінації найбільше відчуваються більшістю опитаних у сферах комунікацій з державними установами – це заклади шкільної освіти, охорони здоров’я, транспорту і сфера працевлаштування. Поки ефективні контакти в цих сферах не будуть налагоджені, люди не бачитимуть проблем меншості. За останні п’ять років найбільше відчувають себе дискримінованими жінки та бідні люди, тоді як чоловіки та люди середнього статку почуваються відносно менше дискримінованими. Більшість опитуваних не вбачає в меншинах провокативності, але в той же час відчувають правовий дефіцит. Понад 80% вважають, що в Україні існують групи людей, права яких є набагато ширшими, ніж їхні власні, і це неправильно. Майже 40% відчувають тиск з боку держави. Більшість респондентів вважають Україну цінністю, за яку варто боротися і бачать загальним обов’язком допомогу українським військовим. Лише 23% бачать у військових АТО реальну загрозу суспільній безпеці. Погоджується, що способом забезпечення миру в Україні є нарощування військової міці переважна більшість опитуваних. 76% опитаних вважає, що потрібно допомагати переселенцям з Криму та Донбасу, а 20% вважає, що права переселенців мають обмежуватися. Фактично, в країні переселенці сприймаються дуже позитивно, а дискримінаційні судження з приводу переселенців лунають публічно і маніфестуються меншістю. Максимально 23%. Близько половини бачать необґрунтовану дискримінацію жінок і в той же час протирічать цьому твердженню, вважаючи, що жінка має повертатися до традиційної ролі у суспільстві. 68% опитуваних непокоїть загроза терактів. Більше терактів бояться на заході, ніж на сході, де вони дійсно відбуваються. Лише 11% вважають, що в Україні настав час легалізувати одностатеві шлюби і в той же час 65% вважають, що гомосексуальних людей потрібно дискримінувати. Наприклад, звільняти з роботи за сексуальну орієнтацію. Ще важливим аспектом є, що більшість не вважає людей інших національностей загрозою. Лише 12% вважають релігійність вадою, майже половина опитуваних визнає себе релігійними. Це набагато більший показник, ніж у Європі, але менший, ніж у США. Крім того, 90% опитаних вважають, що в Україні багаті люди стають багатшими, а бідні лише біднішають. На думку нашого населення, найбільше в нас дискриміновані бідні, люди похилого віку, люди з інвалідністю та гомосексуали. Більшість дуже добре бачить, хто в нашому суспільстві насправді дискримінований. Важливо, що останнім часом люди публічно говорять про дискримінацію людей з інвалідністю. Раніше ця тема була закритою. Існував дискурс “калек, котрі мають сидіти дома, не показуватися і не псувати настрій”. Зараз цього немає, люди дуже активно рефлексують ці проблеми. З іншого боку, люди не бачать дискримінації за мовною ознакою та дискримінації чоловіків. Дискримінації за національною ознакою поступово зникає. За підсумками опитування зрозуміло, що потрібно з’ясувати сфери та ситуації де люди відчувають дискримінацію, щоб з нею реально працювати, скидати з людей тягар дискримінованої більшості і добиватися боротьби з об’єктивною дискримінацією меншин. Наталія Зубар: Ми робили моніторинг скарг людей в органи влади і виявили, що люди скаржаться дуже мало. В офіс омбудсмена за 2015 рік подано 187 скарг. В багатьох адміністраціях взагалі не розуміли про що їх питають. Ми бачимо відсутні механізми зворотнього зв’язку. Люди не розуміють в яких випадках і до кого звертатися, тому всі відчуття дискримінованості у людей йдуть у фрустрацію. Це дуже серйозний конфліктогенний фактор. Одним з головних результатів нашого дослідження я вважаю те, що більшість вважає себе дискримінованою і чиюсь боротьбу за свої права вважає загрозою для себе. Соціальний захист або рівність сприймається як дефіцитний ресурс. Це погано. Виявилася також велика проблема з тим, щоб виявляти солідарність між дискримінованими групами. Вони не хочуть співпрацювати, навіть говорити їм важко. Люди починають розуміти, що питання доступу це не тільки питання інвалідів, а і батьків з дитячими візочками, людей з важкими валізами. Потрібно вести освітню кампанію з пояснення людям, що таке дискримінація в правовому полі. Така кампанія має відбуватися через ЗМІ, через органи місцевого самоврядування. Ця робота попереджатиме конфлікти і соціальні вибухи. Посередники між державою і громадянами, що допомагатимуть долати дискримінаційні практики, невидимі для людей, що потребують цієї допомоги. Люди їх не бачать і вважають, що цим має займатися або держава, або сама людина. Віталій Овчаренко: Військові констатують, що отримують від суспільства належну пошану та увагу, навіть інколи забагато, але проблеми виникають під час спілкування з чиновниками різного рівня. Також військові скаржаться, що їм важко влаштуватися на роботу та на проблеми з автоперевізниками, які неадекватно реагують на пільги учасникам АТО. Опитування проводилося Sociologist серед осіб віком старше 18 років впродовж січня-лютого 2016 року в усіх областях України, крім тимчасово окупованих територій Криму, Донецької та Луганської областей.