Місцеві зустрічають їх по-різному. Одні дякують за допомогу. Інші вважають, що вони їдуть за грошима й посадами або навіть… рабами. До волонтерів мешканці Донбасу досі не звикли. 38-річний Сергій Максимов – завідувач приймального відділення Коломийської дитячої лікарні. Нещодавно він розповів, як допомагав нашим військовим на передовій. Думка поїхати на Донбас у Сергія була ще з першої хвилі мобілізації. Але спершу не міг залишити без нагляду відділення, потім на мобілізацію лікарів наклали "бронь", а пізніше його не хотіли брати, нібито за станом здоров’я, пише Репортер. "Коли закінчилась мобілізація, я почав шукати інші шляхи, – розповідає Сергій Максимов. – Восени минулого року подав заявку у Перший доб­ровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова. Спершу відповіді не отримав. Згодом повторно заповнив анкету, і в січні прийшло підтвердження". Родичі Сергія не знали, що він зібрався в зону АТО. Думали, буде в Харкові на курсах. Правда, дружині і сину він таки сказав правду перед самим від’їздом, а от мама дізналася, коли вже повернувся. "Насправді, я й сам до останнього не знав, куди їду та що саме робитиму, – зізнається лікар. – Спершу був заявлений терапевтом у центральній лікарні Станиці Луганської, туди звозили як військових лікарів, так і цивільних. Та вже на місці з’ясувалося, що там є дитяче відділення, в якому працює лиш один педіатр. До війни було багато медиків, але потім повиїжджали – хто в Луганськ, хто в Росію. Тож так слалося, що я працював по своїй спеціальності". Разом з Сергієм на ротацію приїхали ще сім лікарів. Жили в тій же лікарні, де й працювали. З приміщення виходили нечасто. Якщо комусь треба було в магазин чи на Нову пошту, то домовлялися з військовими і ті їх відвозили. Проблеми з продуктами не було. Єдине, чого бракувало – це медикаментів, в основному знеболюючих, та перев’язувального матеріалу. Адже нерідко до лікарні потрапляли й поранені бійці. Ворожі снайпери у Станиці Луганській чатують щодня… "Інколи читаєш новини, там пишуть, що місто обстрілювали протягом години. А по факту, обстріли починались о 20:30 і тривали до першої ночі, а то й довше", – каже Максимов. З місцевими стосунки складались по-різному. Більшість із них думає, що наші лікарі їдуть туди на заробітки, переконати їх у протилежному дуже важко. А насправді серед медиків-добровольців є досить заможні люди, які приїхали – просто допомогти. Зазвичай такі лікарі беруть відпустку за основним місцем роботи та їдуть у ті лікарні, де найбільш потрібні. "Персонал нас прийняв досить адекватно, – говорить Сергій. – Хоча й були вислови, що ми приїхали туди за посадами і заробляти гроші. Одна жіночка навіть заявила, що ми прийшли по рабів. Але я таких людей розумію. Вони ж не бачать українського телебачення чи радіо, у них вся трансляція з російських медіа. Деякі люди просили, щоб ми говорили з ними українською. Інші ж навпаки – казали, що нічого не розуміють". Місцеве населення, говорить Сергій, живе у страху та невизначеності. Звісно, у такій постійній напрузі не може бути абсолютно адекватної поведінки. Але думати, що більшість місцевих ненавидить наших добровольців – абсолютно не правильно. "Я вважаю, що вони просто налякані, – каже Максимов. – Вони не знають, що буде завтра. Спершу чекали, що Росія забере їх до себе, як Крим… А ще ми маємо розуміти, що більшість їхніх чоловіків воює на боці сепаратистів. Вони вже не зможуть повернутися додому, а якщо повернуться – їх засудять". Є й такі, що відверто підтримують Україну, але виїхати звідти не можуть. Хтось не хоче залишати будинок, майно, а в когось старенькі батьки. Тим більше, після того, як Станицю взяли під контроль українські військові, почали відновлювати зруйновані будівлі. "Обстріли для них вже стали буденною справою, навіть діти звикли, – розповідає лікар. – Буває, ходиш по палатах і вікна від вибухів трусяться, але на це вже ніхто не звертає уваги. Мабуть, просто знають, що по лікарні стріляти не будуть". Як далі розвиватимуться події на Донбасі та скільки ще до кінця війни, нині, напевно, не знає ніхто. Однак Сергій вважає, що в першу чергу мешканці Донбасу повинні мати доступ до української преси та телебачення, а далі – справа за військовими. "Якщо чесно, то складається враження, що цю війну ніхто не збирається зупиняти, – говорить Сергій Максимов. – Бо якби наша влада хотіла, то конфлікт можна було б придушити ще на самому початку. Але, очевидно, що там крутяться великі гроші. Думаю, зараз для нас важливо втримати лінію розмежування і не дати ворогам просунутись далі". 18 березня він знову вирушає на Схід. Цього разу в Попасну. Це буде коротке відрядження, не більше тижня – аби провести профогляд місцевих мешканців. Але потім, каже Сергій, такі поїздки мають стати регулярними.