Коломиянин Євген народився 29 травня 1963 року. Ще з дитинства, беручи приклад з батька, який був військовим, теж мріяв стати таким, як він. Досягнувши своєї мети, став прапорщиком. Коли розпався Радянський Союз, його служба завершилась, і чоловік брався за будь-яку роботу: і таксував, і працював різноробочим у столиці, щоб хоч якось прогодувати сім’ю. У нього було дві дочки і троє внуків.   Без вагань поїхав на фронт 27 січня 2015 року він отримав повістку. Не зволікаючи, поспішив збирати речі, щоб поїхати на Схід і привезти з побратимами перемогу. Напередодні від’їзду, як годиться, він успішно пройшов дві медкомісії у Коломиї і в Івано-Франківську. Після чого півроку захищав українські кордони на передових Луганської і Донецької областей. Втім, на фронті його чи не найбільшим ворогом стала підступна хвороба, від якої порятунку не було – у бійця виявили рак легенів IVступеня. «Ми дуже рідко розмовляли з ним по телефону, - ділиться спогадами мати бійця Катерина Луць, - Він завжди говорив, що все добре і ні на що не жалівся. Але одного разу я почула, що він часто кашляє. Почала непокоїтись, але син казав, що то тільки застуда, тож, немає через що хвилюватися. Пізніше, як виявилось, що тоді він вже мав запалення легень. Відповідно, не обстежуючись, не лікуючись, не приймаючи жодних таблеток, хвороба ускладнювалась. І врешті решт, дала про себе знати у жахливих симптомах».   Пророчі слова бійця У липні 2015 року Євген приїхав додому, до Коломиї, у відпустку. Тоді у їхній родині трапилась трагедія: в автомобільній аварії загинуло двоє дітей маминої сестри. Євген вирішив поїхати підтримати свою тітку. Коли вони прощалися, боєць тітці сказав: «Ми мабуть бачимось вже востаннє», через що жінка на нього трохи посварила, мовляв, щоб такого більше не говорив, адже всі з нетерпінням чекають того дня, коли Євген повернеться з передової і залишиться вдома. Та ті слова Євгена виявились пророчими. Через кілька тижнів коломиянин збирав валізи, щоб виїхати на фронт. Казав, що не може залишити своїх побратимів, бо він їм потрібен. Там, на передовій, його чекають справжні друзі, з якими він ділив кусок хліба і один стакан води. «Перед від’їздом Євген попросив пообіцяти йому, що коли він повернеться, щоб я жила з ним, - розповідає Катерина Луць. – Я з радістю йому пообіцяла і вже від тієї хвилини чекала цієї миті, коли ми мешкатимемо разом. Адже мій син був для мене цілим світом і сенсом мого життя».   Підступна хвороба, яку так і не зміг здолати військовий У серпні боєць сів на поїзд, який курсував до Києва, щоб пересісти на потяг, що їхатиме до Запоріжжя. Пані Катерина згадує, що то було надто болюче прощання. Вже у столиці Євген зателефонував матері, щоб повідомити про його погане самопочуття. Непокоїло серце. У медпункті йому зробили укол, після чого чоловікові полегшало. Він сів на потяг. У дорозі хвороба знову дала про себе знати. Євгенові нічим було дихати, стан був жахливий. У Запоріжжі прямо з поїзда коломиянина забрала швидка допомога. В обласному госпіталі бійця почали приводити до тями і виявляти недугу. Пані Катерина тоді не знаходила собі місця. Хотіла їхати до сина у Запоріжжя. Її відмовляли тамтешні медики і волонтери, які щодня їй дзвонили і повідомляли про стан бійця. Вони взяли на себе всю відповідальність за коломиянина.   Святослав Вакарчук сприяв перевезенню Євгена до Коломиї «Тоді постала проблема з перевезенням Євгена до Коломиї, - згадує Катерина Луць. – То автомобілі зламались, то вертоліт несправний, яким планували перевозити бійця. Якби не Святослав Вакарчук, то невідомо, чи взагалі б побачила сина до його смерті. Виявилось, що Святослав дарував реанімобілі, щоб перевозити хворих бійців. Але чомусь про них не хотіли там згадувати і використовувати за потребую. Тож, як тільки співак дізнався про нашу проблему, сам взявся її розв’язувати. За його сприянням, все-таки виділили реанімобіль, яким доставили Євгена до Коломиї». Бійця привезли до Коломийської ЦРЛ. Коли його поселили у палаті, він перше, що попросив – повісити на стіну український стяг. Чоловік вірив, що недуга швидко відійде і він все-таки поїде до побратимів на Схід. Маму просив не приходити, щоб вона не бачила його втомленого, змарнілого, адже Євген «згасав» прямо на очах. Пані Катерина весь час плакала. З сином сиділа його сестра, дочка Катерини Михайлівни Світлана. «Я обов’язково видужаю і поїду на фронт», - часто повторював Євген Луць, коли лежав у лікарні. Втім, перемогти жахливу хворобу Євгенові так і не вдалося. Його поховали у День Незалежності, 24 серпня 2015 року. Вся Коломия проводжала Героя в останню дорогу. Мати все ще не вірила…     Сум матері, який непідвладний жодній розраді Сьогодні вона з трепетом зберігає малюнок від незнайомої їй дівчинки, учениці 7 класу з с. Велика Кам’янка Мирослави Бойчук. Вона передала Євгенові листа, коли той служив на фронті. І це була його чи не найбільша підтримка у ті складні військові будні. Боєць просив, щоб малюнок зберігати, адже він був його розрадою і стимулом, коли здавалось, що вже кінець. «Євген був дружелюбним, добрим, дуже любив своїх внуків, особливо співи внучки Романи, - каже Катерина Луць. – Він завжди просив, щоб вона співала для нього і тоді він почував себе найщасливішим». Своїми спогадами пані Катерина ділиться зі слізьми на очах. У чорній хустині вона з дня у день сидить біля могили свого сина Євгена Луця. Навіть свята проводить на цвинтарі, мовляв, втратила свій сенс життя і ніяк не може змиритися із загибеллю Євгена. Олена Козаченко, firtka.if.ua