Коли в середині 19 ст. сформувалося нове коломийське середмістя, в ньому вчувався подих столичного Відня. Виросла ратуша, а біля неї двоповерхові довгі ряди будівель. Щоправда, в ті часи в Коломиї, так як і в Європі, те, що ми тепер називаємо першим поверхом, наші предки називали партером, а те, що другим – першим поверхом. Поволі місцева влада впорядковувала місто, а найпершою проблемою традиційно залишалися дороги. Коли ж і з цим клопотом маґістрат справився – Коломия стала ще кращою. Тепер уже міське панство могло поважно пройтися середмістям. Головною вулицею залишалася та, яку ми тепер називаємо площею Відродження і яка переходить у вулицю В’ячеслава Чорновола. В Європі, очевидно під упливом Італії, також були улюблені міські вулиці, якими прогулювалися поважні пани з панями, тендітні панночки й хвацькі паничі, батьки з дітьми та всі решта. Галичани казали "іти на прохід", "іти на спацер (шпацер)". Отож цю головну міську вулицю, а це була найкраща в місті вулиця, називали "корзо". Це італійське слово corzo властиво й перекладається як "найкраща міська вулиця", "вулиця для прогулянки". Оскільки наші предки-коломийці вже мали теж таку вулицю, то вони її називали теж "корзо" і казали "іти на корзо". Вихідці з наших околиць, які навчалися в Коломийській гімназії і в 1990-і почали приїжджати з діаспори в Україну, також у розмовах згадували "корзо" або "лінію А-В" (пишеться латинкою, а читається українською "Лінія А-Б"). У ті дорадянські часи після служби Божої в церкві у неділі та великі свята містяни-українці ставали в товариські кола в середмісті та довго ще гомоніли між собою, обговорюючи і погоду, і політику, і ціни, і родинні новини. А потім, за доброї погоди, спацерували по корзо, одні взявшись попід ручки, інші опираючись на ціпок, треті весело гомонячи в гурті. Це вважалося тогочасним правилом. На корзо здибали одні одних, зупинялися чи просто віталися, легкома піднявши капелюх. Так само чинили й представники інших національностей, які тоді мешкали в Коломиї. Всі ж бо почували себе більшими чи меншими європейцями! Але тут настав "золотий вересень 1939-го", а потім "коричневі літа", а потім "другі совіти". Гебреїв винищили гітлерівці, поляків комуністична влада силоміць відправила 1946 року на історичні землі, українських патріотів винищили і гітлерівці, і сталінці. Місто стало майже пусткою, з нього вивітрився європейський дух. Коломию заполонили громадяни, які й близько не розуміли, що таке демократія, культура, Європа, які були далекі від толерантності, а виховані в мілітаристському й непримиренному дусі, вважали місцевих людей найбільшими своїми ворогами. Поодинокі вцілілі корінні коломийці принишкли, боялися за своє життя і свої родини. І хоч містяни галицького роду ще після церкви стояли колами в середмісті, але тепер вони говорили про все, крім політики. Нові комуністичні порядки поширювалися на всі царини життя. З’явилися нові слова, нові поняття, нові правила. І замість італійського "корзо" почали говорити російське "стометровка". Очевидно, тепер в середмісті влаштовували спортивні забіги та й містяни тепер не мали часу проходжуватися повагом, а мусили бігати за "справкамі", "на собраніє" і на "політзанятія" чи "занімать очєрєдь". Місцеві ж українці лише спромоглися назвати ту "стометровку" по-своєму – "стометрівка". Хоч ніхто не міряв, чи та вулиця має 100 метрів, чи більше. Так воно й залишилося дотепер. Цікаво, що в дорадянських україномовних "Словниках чужих слів" було вміщено і слово "корзо", а в радянських україномовних "Словниках іншомовних слів" цього слова нема. Зазирнув я до сучасного українського "Словника іншомовних слів", але там, як і в радянському, цього слова не знайшов. Як зрештою, в наших словниках на 26 році незалежності відсутня майже вся християнсько-церковна та українська історична лексика. Ну а що ж наше коломийське "корзо", чи "стометрівка"? Теперішні коломийці і гості міста снують цією вулицею щодня сюди-туди, а в неділі і святкові дні воліють виїжджати у свої городи й садки, в ліси й гори, де повітря чистіше й корисніше, ніж у нашому загазованому середмісті. Щоправда, на корзо можна ще побачити тих рідкісних містян, які манджають тут сім’ями, товариствами й самітниками, іноді навіть у вишиванках чи краватках. Микола САВЧУК Читайте також: Вечори у Коломиї: як вони це робили?