Бачу, навіть серйозні, нетенденційні газети, яких у нас на пальцях однієї руки можна перелічити, взялися прогнозувати, чи слід очікувати восени народного бунту. Слова "революція" здебільшого уникають, замінюючи його не такими грізними на слух "протестами" або "хвилями невдоволення". Революції, здається, вже мало хто бажає, хоча грань між нею і, скажімо, бунтом ледь вловима. Тут усе залежить від того, як хто потрактує. Радянський художник в одній з навколоінтелігентських байок, пригадується, назвав був картину з жінкою, яка рве на грудях сорочку, саме так, "Бунт". "Е, ні, голубчику, – посварився пальцем большевицький наглядач від мистецтва, – ти назви її краще "Революція".
Особисто я і бунтові, і революції перестав симпатизувати. Історія знає немало прикладів, коли весь героїчний пафос народних мас було легко змарновано. Хіба французькі поборники справедливості Робесп’єр і Дантон виявилися в кінцевому підсумку кращими, ніж знищений ними Людовик ХVI? А виграв від того всього Наполеон. Як і плодами "червоного жовтня" скористався кривавий Сталін.
Зрештою, навіщо забиратися так далеко, коли в нас під боком події дворічної давнини. І що, маємо Європу? Більше ніхто не править країною в стилі середньовічних феодалів? Авторитет наших офіційних управлінських структур знову не наближається до нуля?
Можливо, це занадто сміливо з мого боку, та я не впевнений, що народ завжди знає, чого хоче. Властиво, що знає, що саме слід робити після революції чи бунту (як кому подобається). Бо вивісити на ратуші прапор ЄС і гоноруватися давніми заслугами предків у справі порятунку цієї самої Європи від монголо-татарського нашестя – ще не означає зробити повноцінний крок у бік благословенного Заходу. Це радше змушує згадати релігійні рухи меланезійців, об’єднані загальною назвою культ карго.
Отже, що таке карго. Меланезійський народ, проживаючи на тихоокеанських островах, з якогось дива уявив собі, що доброякісні західні товари створено духами предків і призначено суто для нього, а контроль білих людей над цими товарами – прикра помилка. І вони придумали спосіб, як зробити так, щоб західних товарів стало в них якомога більше. Простенький такий спосіб, полягає він у тому, щоб копіювати ритуали білих людей. З пальм і соломи будують копії злітно-посадкових смуг, аеропортів, на яких мали б приземлятися транспортні літаки, тобто посланці духів. Практикують військові марші, муштру, тримаючи в руках замість гвинтівки пальмову гілку і розмальовуючи на тілі різні ордени й написи на кшталт USA.
Прикро це усвідомлювати, але ми даємо забагато підстав для порівняння з Меланезією. А якщо додати до сказаного корупційні скандали українських високопосадовців, над якими час від часу зловтішаються в ЄС, то нашим місцевим єврооптимістам варто взагалі купувати драбину й спускатися на грішну землю.
До речі, вони побачать, здійснивши операцію спускання на землю, що західний світ далекий від вималюваного в їхній уяві ідеалу. Так, у першій-ліпшій Швайцарії кращі тюрми, ніж у нас готелі. Але життя таке мінливе… Якщо вперто руйнувати фундамент під інститутом сім’ї, пропагувати одностатеву любов, не ставитися поважно до таких понять, як "батьківщина" і "нація", легковажити християнством, насаджувати сексуальну мораль, мультикультуралізм – розплата за зневагу консервативних цінностей може бути жорстокою. Ознаки цієї розплати вже проглядаються то в Німеччині, то в Франції, проте не чути, щоб їхні уряди робили належні висновки. Навіть з факту повалення пам’ятника Ленінові в Києві вони не поквапилися демонструвати нам політичну солідарність. Ось якби ми запевнили, що Леніна замінить культивований західною професурою ідеолог неомарксизму Антоніо Грамші, вони поплескали б українських достойників по плечу.
А з іншого боку взяти – до когось же треба прихилятися в цьому світі. Як каже один мій добрий знайомий, навіть якби головою Ради Європи стала Кончіта Вурст, він не підтримав би москалів. На що я йому постійно відповідаю, що погоджуюсь, але з одною умовою. На всіх наших церквах усіх без винятку конфесій треба написати: "Що ви кличете Мене: Господи, Господи! – і не робите того, що Я кажу"? – Христос.
Дмитро КАРП'ЯК