Мудрість сільської жінки – бути уважною

Щасливої зимової днини, мій дорогий друже! Я дякую цьому року за знайомство з Тобою і наші читацькі посиденьки! Бажаю, аби всі мудрощі, які Ти пізнав у 2018-му, обов’язково принесли щедрі плоди у прийдешньому році! Як-от героям моєї історії….

Мудрість сільської жінки – бути уважною

Жінці поважного віку в селі нікуди вийти.

Особливо, коли той вік такий поважний, що корови пасти несолідно, а до танцю не беруть – і обідно.

Коли всі твої однокласники змінили штани на підштаники, а твоє декольте от-от можна буде заправляти в колготки.

Коли все настільки очевидно, що документи про вік не просять ні в магазині, ні в автобусі, а там останнє красиве фото, яке залюбки б показала.

Єдине, що гарантовано має жінка поважного віку – це абонемент на сидячі місця у церкві. Не скористатись ним – гріх, як і не піти на Службу Божу.

Тому баба Кася тут і саме намагається вмістити свою поважність разом з декольте між вузенькими рядами лавочок.

“Будьмо уважні!” – протягує отець.

Старенька випинає підборіддя – вона уважна, як ніколи.

Її цікавить тендітна дівоча постать з хоругвою у руках. Недаремно змалку прабабця вчила, що в церкві треба пильно прислухатись до себе, бо під час Літургії обов’язково прийде якась мудра думка. І зараз Кася подумки вивчає молодичку, задивившись на її жилаві зап’ястки. З чого б це такі в панянки, котра лиш недавно заміж вийшла і нічого тяжчого за хлопову зарплату в руках не тримала?

– Слава Ісусу Христу, Касю! – на виході з церковного подвір’я скаламутила бабцині думки сусідка через три хати. – Шось Ви нині дуже серйозна. Маєте якусь гризоту?

– Навіки слава, Ірцю. Та яка в мене гризота? Хіба та – з чого пироги ліпити: бульби, сиру чи дулі з маком, – засміялась бабця у відповідь, й вхопилась за сусідчин лікоть, щоб та нахилила вухо. – Ірцю, я тако замітила, що твоя невістка, як то говорять – в поважному стані. Ви їй вже не давайте хоругву тримати, бо перші місяці треба поберегтисі.

– Цьотко, Ви що? – звела брови жінка. – Поважні в нас – Ви, а вона – ще ні. Я би не скривала.

– Ай, ай, того скрити ніхто не годен, – закивала бабця, усміхаючись красивою державною щелепою.

Таких вона мала дві пари, одна – пожовтіла від чаю, буденна, а інша – білосніжна, як волосся в янголів, на вихід.

Втім жінці поважного віку в селі нікуди вийти, тож Кася заселяла її тільки по неділях або великих празниках. Добре, що на Різдво аж три дні поспіль правиться в церкві, й бабця могла вдосталь покрасуватись своїми зубами.

Нині – ще й радісний привід – хрестини сусідчиного внука. Про нього Іра довідалась зненацька, як і сама невістка: коли та на четвертому місяці зомліла, тримаючи фану. Баба Кася сиділа поряд на лавці і встигла спіймати молодицю так, як би вхопила якого файного хлопа до танцю. З тих пір Іра не раз підморгувала Касі, мовляв: “Бабцю, колись були радистки, а ви – УЗДистка”.

– Доньцю, вчисі, поки я жива, – гонорово витягувала підборіддя старенька.

– Е, та Ви ще мусите в нас на хрестинах дати лиха закаблукам, – наголошувала Іра, киваючи на Касині ноги.

Вони, як і зуби, – сьогодні припараджені. Бо після Служби несуть бабусю не вареники ліпити, а польку і вальса. Ще й такі, які вміють тільки жінки поважного віку у селі, котрі знають і па віртуозні, і мудрощі грандіозні.

З любов’ю З.

АВТОР: Зоряна ДЗЕРА

Читайте також: Хто взув Миколаєві чоботи.