Куди поспішати столітній бабусі

Христос Народився! Славімо Його! Сьогодні, Читачу, розповім про мудрість однієї бабусі, якій Бог дарував прожити 100 років.

Я почула цю фразу від її дітей зовсім випадково. Але саме вона, на мою скромну думку, була запорукою довгих щасливих літ баби Марії. Послухай і ти її науку крізь призму мого оповідання.

У неділю в хаті Калинюків світало найшвидше. Найшвидше за всі інші хати на вулиці і дні у тижні. Ще задовго до того, як господар з господинею вставали обходити худобу. І навіть швидше, ніж Бог велів сонцю з тамтого кінця світу котитись у Калинюкове село.

Сонцем в хаті була баба Марія, котра тихцем вмикала лампу на своїй тумбочці і підводилась з постелі. Вона поправляла зімнуту навпомацки вишиту салфеточку під світильником та човгала тоненькими ніжками до шафи навпроти.

– Бабцю, ви знову? – прочинила двері онука.

– Ціхо, діти розбудеш, най в неділю відісплютсі, – нахмурила брови Марія, перебираючи дрібними пальцями вішаки зі спідницями. – Ба, та ви б хоч одну неділю відіспались. Встигнете ще! Он Ганя чи Софа йдуть пізніше, щоб менше стояти. А вони ж ровесники ваших доньок, не те, що вас!

– Спати буду на тім світі, – відказала бабця, киваючи сивою, ще неприкритою хустиною головою, уверх. – Але я тогди вас буду будила кажне ранє, так шо готуйсі. А мені пора зараз готуватись, бо я повинна чекати священика, а не він мене, – змахнула вказівним пальцем Марія, дістаючи одежу на Службу.

– Люди добрі, він їй в онуки, ні – в правнуки, годиться, а вона “повинна чекати”. Яка благородна, – скопіювала бабцину мову онучка, усміхаючись. – Добре, давайте хустку, попрасую, бо вам тяжко залізко тримати.

Бабця ще кілька хвилин дріботіла пальцями на полиці з головними уборами, тоді знову оберталась до онучки, подаючи щонеділі іншу шаль із завжди однаковими словами:

– Цю давай, вона такой сама ліпша. Минало ще зо дві години, і голова, закутана в найліпшу хустину, вже молилась до образів у храмі.

Через двадцять хвилин тут буде людно і гучно, а зараз – лише вони – стара, як світ, бабуся і Той, Хто створив і світ, і її.

– Дивіться, яка наша Снігуронька гарна, – сплеснула руками онучка, коли старенька в черговий раз зібралась до церкви найшвидше. – Бабцю, ви краще нас почекайте, бо нині слизько, ще, не дай Боже, впадете.

– Ая, поки виберетесь, то вже ”Ми херувими” співають. Я вас знаю, – докірливо кинула Марія.

– Ясна річ. То ви ж повинні священика чекати, а не він вас, – передбачила жінка бабусин аргумент.

– Нє. Нині чекають мене, – здивувала усіх старенька.

– Серйозно, а хто? – не вгавала онука, переглядаючись з донькою.

– Ісусик! Маленький Ісусик вродивсі вночі і чекає, коли я вже прийду, би йому стало тепліше. А я з вами балакаю, – махнула рукою Марія і направилась до дверей.

За ними було біло-біло. Дерева милуватись вбраннями, як дівчатка перед Причастям, а навколо політали розсипані ними пелюстки – пишнобокі сніжинки. Вони тихенько тулились до найліпшої хустини, що раз у раз виринала на вузькій стежці.

З любов’ю З.

АВТОР: Зоряна ДЗЕРА

Читайте також: Мудрість сільської жінки – бути уважною