От уже й весна мандрує датами нашого з Тобою, Читачу, календаря. Але на вулиці нині зимно, і вітер шмигає поміж будинками та людьми. Що ж це таке, де сонце? А може, усе не так, як здається, і той вітер переважно між людьми, ніж між будинками? Я випускаю своє сонце Тобі назустріч. Я чекаю ту зустріч там де й завжди – між рядками сільських історій. Я хочу розповісти усе, що мені здавалось. Ще кілька хвилин тому Яринині блакитні очі, що визирнули з вікна, мабуть переплутало з небом, яскраве сонце, бо цілувало до нестями і манило за поріг. Здавалось, що там його цілунки будуть у стократ теплішими. Втім тепер рум’яна красуня йде зі дзбанком до церкви, а акуратні чорні стрілки на повіках стікають по щоках дрібними струмочками – мороз виїдає очі до сліз. От-от солоні краплі доберуться до вій, а там гляди - струмки повиходять з берегів. "І нащо було так квапитись? Тепер дрижаки пробирають, аж сльози вискакують, - злісно калатала дзбанком панночка, раз у раз струшуючи зі щік солоні краплі, аж доки на пальцях не залишилось сліду від мальовидла. – Боже, перепуджу людей. Ще би мене тою святою водою не вмивали". Уявивши щедрою фантазією картину цього дійства, Ярина розвеселилась. Усмішка вмить розрухала змерзлі щоки, якими милувалось оманливе сонце. Нещодавно у вікні воно ввижалось незрівнянно гарячим і ніжним, а насправді – то лиш бундючна помпезна химера. Така, як в дитинстві, коли в шкільній їдальні кожен хотів хапнути тістечко з кольоровим кремом. Білі залишались наостанок невдахам, а за яскраві барвисті ласощі діти мало не бились – вони ж ознака еліти класу. Ото було реготу, коли на екскурсії в кондитерку кирпатий пронира Ладзьо підгледів, як всі залишки крему згортають в одну миску і з тих каляк-маляк виходять кольорові пеньочки. Відтоді шкільна буфетчиця цьоця Зеня дуже дивувалась, чому білі тістечка продаються, а файні розцяцьковані – ні. Закулісся того секрету їй нарешті відкрила така ж пишна і м’якенька, як тортик, молода вчителька. Якось раптово вона прийшла на урок до Ярининого класу, замінивши її улюблену наставницю. Коли тоді, після великої перерви, двері прочинила бундючна Марія Василівна, дівчинка не могла стримати сльози, що підступно, як і сьогодні, виступали у кутиках очей. Над ними не було чорних стрілок, які б видали учнівську смуту, тож Ярина німо спустилась на крісло, дивлячись кудись крізь клас і дошку на стіні. Здавалось, вона зненавиділа історію настільки, наскільки любила її ще до кінця великої перерви. А вчителька по той бік барикад нібито й не бачила цієї драми і апелювала питаннями до найкращої учениці у класі. Тієї, чию парту вмивали скупі солоні краплі. Ярина плакала в школі іще. Але вже не приховуючи сліз. У той момент ведучі зі сцени говорили щось про птахів і гнізда, а вона танула в широких обіймах Марії Василівни, залишаючи на її блузі мокрі сліди. То було прощання із великими перервами, партою і нею – жінкою, що здавалась помпезною химерою, втім виявилась гарячим та ніжним сонцем. Його проміння хотіло висушити дитячі сльози на щоках, що одного дня втратили рум’янець. Вчителька помітила це, як тільки переступила поріг класу, тому старалась розрадити дитину питаннями, мовляв: "Бачиш, ти мені небайдужа! Я знаю, що ти найкраща". Однак зовсім згодом найкращою стала – вона. Неспроста Бог зробив її такою пишною і м’якою. Хоча хтось казав – просто грубою. Усміхнена Ярина закалатала дзбанком на церковному подвір’ї. З прилеглих вулиць сюди струмочками стікались люди, котрі подібно до неї втирали сльози від морозу та дзенькали глеками. Попід їхніми шубами і пальтами й собі хотів зігрітись мороз, якого ошукало сонце. Так в природі буває часто, коли те, що здається, дається для того, аби розгледіти природу речей. А якщо не вдається – допомагають дрижаки. АВТОР: Зоряна ДЗЕРА