Бразилець розповів про те, чому подолав 12 тисяч кілометрів до України з іншого континенту, чим сподобався йому Тернопіль і як це бути студентом-першокурсником у 40-річному віці. На вікні одного із гуртожитків Тернопільського національного педагогічного університету — синьо-жовтий прапор, на дверях кімнати — наліпка зі стягами України та Бразилії і написом двома мовами "Ласкаво просимо!". Мешкає там Рожеріо Мелло з міста Каноас (штат Ріу-Гранді-ду-Сул), що на Півдні Бразилії, інформує Україна для українців. Від весни цього року Рожеріо навчається у ТНПУ, спершу — на підготовчому відділенні, нині — на першому курсі факультету іноземних мов. Такого відкритого до спілкування та життєрадісного іноземця годі пошукати в Тернополі. Якщо інші приїжджі студенти, здебільшого з Африки та Азії, часто дистанціюються від місцевого населення передусім через мовний бар’єр, то бразилець охоче комунікує, має друзів серед тернополян.  Бразилець розповідає про те, чому подолав 12 тисяч кілометрів до України з іншого континенту, чим сподобався йому Тернопіль і як це бути студентом-першокурсником у… 40-річному віці. Рожеріо — перший іноземний студент ТНПУ Наприкінці листопада 2017-го Рожеріо спакував валізи і вперше зважився полетіти в Україну. На батьківщині він закінчив університет за напрямком фізичне виховання, працював тренером, читав лекції, має також освіту медичного брата. Досліджуючи тему ракових захворювань, він зацікавився наслідками екологічної катастрофи у Чорнобилі, тому почав шукати через Фейсбук українців, які допомогли б йому більше дізнатися про вплив радіації. Спершу Рожеріо прибув до Запоріжжя. Їхав на запрошення дівчини, з якою спілкувався через інтернет. У Запоріжжі вступив на підготовчі курси до університету, але не міг знайти себе там, не склалися стосунки й з дівчиною, тож взявся шукати інше місто, яке було б йому ближче до душі. — До Тернополя мені порадила приїхати місцева інструктор із фітнесу, — розповідає Рожеріо. — Запоріжжя мені не дуже сподобалося, бо це індустріальне місто, там погана екологія, до того ж умови в гуртожитку були погані. Я опинився перед вибором: залишатися чи повертатися до Бразилії? Врешті вирішив шукати інший університет. Зателефонував до знайомої тернополянки, вона порадила мені вуз, в якому сама навчалася, — ТНПУ. Так я опинився у Тернополі. Тут у мене є чудові друзі, серед яких — ректор ТНПУ Богдан Буяк, викладачі та студенти. Коли я подавав документи до університету, приймальна комісія дивувалася, чому я не вступаю до медичного вузу, адже маю фах медбрата. Річ у тім, що в ТНПУ чудова атмосфера, тут справжня родина і мені тут дуже комфортно! Я обрав факультет іноземних мов, оскільки з дитинства розмовляю португальською, тож англійська стане мені в пригоді, щоб виступати з лекціями в Канаді, Австралії та США. Маю за честь бути першим іноземним студентом ТНПУ! У бразильському місті Каноас — вулиця Українська! Під час літніх канікул Рожеріо літав додому провідати рідних — матір Анну-Марію, батька Луїса Антоніо, сестру Фатіму та брата Луїса. Його батьки народилися у Бразилії, а ось дідусь — емігрант із Африки, бабуся — з Іспанії. Мати Рожеріо все життя вчителювала, батько працював у поліції. Сестра бразильця — медик, брат — відеооператор на телебаченні. У мене дружня сім’я, сумую за ними, ще у мене вдома залишився кіт Пипудо (сміється, — авт.), але я щасливий, що зараз тут, — каже Рожеріо. — У 2014-ому я прочитав багато лекцій про здоров’я. Якось, готуючись до виступу, натрапив в інтернеті на відео про Чорнобильську трагедію. Мене це зацікавило. Це був один із поштовхів приїхати в Україну. Я багато читав про вашу країну, про культуру, морози й сніги (сміється. — авт.). У Бразилії зима лагідна, лише іноді налетять сніжинки. У Каноасі населення вдвічі більше, ніж у Тернополі. У південному регіоні Бразилії майже 70% мешканців — вихідці з Європи, там численна й українська діаспора. Загалом у Бразилії близько мільйона українців. До речі, дивовижно, але за 900 м від будинку моїх батьків — вулиця Українська, де живуть українські родини! На канікулах я навідався туди, заговорив до них українською, були приємно здивовані. Мені подобається українська мова і не подобається російська (сміється, — авт.), тому що я живу в Україні, і я — патріот. Та, можливо, колись вивчу й російську, бо мова не має стосунку до політики. Можу писати українською, читати та розмовляти. Величезна вдячність за це викладачам ТНПУ, які дуже допомагають мені. Я стикався з іноземними студентами з інших тернопільських вузів, рідко хто з них знає українську мову, це дивує. Мабуть, вони приїхали тільки по диплом, але аж ніяк, щоб пізнати країну і людей. Але ж у цьому весь кайф! Попри те, що я багато часу приділяю навчанню, люблю гуляти парком «Топільче», біля річки Серет, біля ставу. Тернопіль — затишне місто з чистим повітрям. Ходжу до спортзалу, захоплююсь волейболом (показує на кілька пар кросівок). Взуття привіз із Бразилії, бо у мене 48 розмір (сміється, —авт.), тут таке не знайти. В Україні я захопився піснями гуртів «Скрябін» та «Океан Ельзи», а ще — Kazka, композицію «Плакала» прослухав понад 500 (!) разів (сміється, —авт.) "Мрію відкрити магазин і торгувати кавою" У гуртожитській кімнаті Рожеріо мешкає сам, по сусідству — дівчата-іноземки, та з ними бразилець спілкується тільки про побут. Вільний час проводить у компанії українських студентів. На 40-річчя Рожеріо друзі по гуртожитку вітали його тортом зі свічками. На сторінці бразильця у Фейсбуці — багато фотографій зі студентами та викладачами ТНПУ. — Не бачу великої різниці між українцями та бразильцями, — міркує іноземець. — Звісно, є ментальні особливості, відбитки минулого. Українці при першій зустрічі дуже стримані, наступного разу вже вітаються, а третього — починають розпитувати, звідки я приїхав. У Бразилії люди емоційні — там невгамовне "бла-бла-бла" (сміється, —авт.). У Тернополі маю багато подруг, бо в університеті — більшість дівчат, друзів серед чоловіків — одиниці. Українські жінки і чоловіки — різні. Побачить мене якась жінка чи дівчина, радісно вигукує: "Рожеріо, привіт!" А чоловіки дивляться на мене з-під лоба (сміється, —авт.). Здивувало, що в Україні подружжя відгуляє весілля, а через три, чотири чи п’ять місяців у них вже дитина. У Бразилії такого нема, там спершу пізнають одне одного. Можливо, через поспішність в Україні багато розлучень. Якщо говорити про сім’ю, то на українських жінок покладена гора обов’язків, натомість чоловіки після роботи дивляться телевізор. Звісно, є й такі, що допомагають дружинам, але їх не так багато. Натомість у Бразилії чоловіки бавлять дітей, пораються на кухні, прибирають… Приємно, що я не чув про випадки насильства в Україні, бачив лише нетверезих чоловіків, але небагато — трьох. Важко порівнювати економічний рівень наших країн. В Україні я живу на свої заощадження з Бразилії. Один бразильський реал рівноцінний 8 гривням, тому можу тут себе забезпечити, адже тисяча реалів — це 8 тисяч гривень. Середня зарплата бразильців — 550 доларів, але більшість отримують значно більше. Мрію відкрити магазин у Тернополі й торгувати бразильською кавою (сміється, — авт.). Якось подруга подарувала мені на день народження каву і шоколад зі Львова. Було надзвичайно приємно і смачно, але в Україні все ж нема такої ароматної насиченої кави, як у Бразилії. Рожеріо зізнається, що хотів би залишитися жити в Україні, зокрема, в Тернополі, одружитися з українкою, та поки що не знайшов своє кохання. — Наразі моя дівчина — це… (показує підручник з української мови) (сміється, —авт.)! Друга дівчина — це… (бере підручник із англійської), — ще більш емоційно сміється бразилець. — Мені подобаються українські дівчата та жінки, бо серед них дуже багато розумних. Тернопіль — невелике місто, тому нескладно бачити кожну людину. Українки надзвичайно романтичні, елегантні, люблять квіти, та я помітив, що мають страх щодо іноземців. Розумію їх, бо ж є різні чоловіки… Багато студенток педагогічного — родом із села, буває, ніяковіють біля мене, бо ж уперше в житті спілкуються з темношкірим іноземцем. Зі мною по сусідству в гуртожитку живуть іноземки, мушу щодня з ними говорити про організацію на кухні, бо не можу дивитись на брудний посуд — люблю чистоту. Коли українські дівчата-студентки бачать, як я пораюсь на кухні, дивуються. "У Бразилії це нормально", — кажу. "А у нас — ненормально", — сміються. Готую собі каші, гречана — ням-ням, макарони, заморожені вареники… Дуже подобається борщ, хоча сам не варю. Коли жив у Запоріжжі, часто його їв — смакота! Мій рекорд — чотири тарілки борщу! Їм банани, помідори, картоплю, сала не вживаю. Мій улюблений салат — "цезар". Смачний український хліб. Алкоголю не люблю, тільки шампанське на Новий рік. Бразильські страви не готую, бо тут нема потрібних продуктів. "Козаче, ти говориш українською?!" Рожеріо легко знаходить спільну мову з тернополянами на вулиці чи в магазині. Буває, навіть знімає невеличкі кумедні ролики свого спілкування. Коли бачу в магазині в черзі дітей, кажу: "Привіт!" Це викликає здивування. "У мене все гаразд. А в тебе?" — продовжую діалог. Діти радіють знайомству, — каже Рожеріо. — Українці цінують, коли їх поважають. "Ви надзвичайні" — роблю комплімент і бачу, як загораються від щастя очі. Приїжджі повинні мати повагу до українців, а це передусім має проявлятися в знанні мови. Я ще не дуже добре розмовляю українською, але хочу вдосконалитись, відчуваю її в своїй душі. "Козаче, ти говориш українською?!" — не стримують здивування перехожі на вулиці. Якось у магазині бабуся попросила у мене 5 гривень, бо їй не вистачало до покупки. Я дав гроші, запитав, як її звати, розказав про себе, вона була вражена. А потім з вдячності допомогла мені скласти продукти у пакет. Іншого разу я їхав у маршрутці, поруч стояв літній чоловік, посміхнувся до мене. "Привіт!" — звернувся я до нього. "Привіт!" — відповів той здивовано. "У тебе накачані м’язи!" — похвалив мене. "Дякую! Я — спортсмен, дбаю про здоров’я", — відповів я. Пасажири прикипіли до нас поглядами. "Як тебе звати?" — поцікавився я. "Володя", — відповів він. "А, Володимир!" — назвав я повне ім’я. "Ти таке знаєш?!" — здивувався той. "Я дуже радий знайомству", — сказав я. Незадовго чоловік вийшов на зупинці, провів мене радісним поглядом, помахав рукою. Нічого надзвичайного я не зробив, просто був щирим. Українці — дуже добрі, та особливо мене вражають ваша відвага і ваш героїзм. Студенти розповідали мені про війну на Донбасі, я читаю новини, знаю, що росіяни нещодавно захопили українські кораблі. Дивуюся, Росія — така велика країна, навіщо їй ще українські території?.. Вірю, що в Україні все буде добре, бо українці — чудовий народ!