Додому Новини Суспільство Герої АТО з Коломийщини: “Я вже ніколи не буду таким, як був”

Герої АТО з Коломийщини: “Я вже ніколи не буду таким, як був”

0
Поділитися

За якихось два роки – від зими 2014-го до зими 2016-го – парубок з «відірваного від цивілізації», як сам каже, села Жукотин Михайло Івасютин подорослішав на цілий людський вік. Якби навіть у житті хлопця не ставалося більше жодних подій, а плив би собі за течією тихо та мирно, прожитих два роки додавали б йому бонусів до самої смерті. Нема сумніву, що вони визначатимуть його подальший життєвий маршрут. А наразі треба себе прилаштовувати до мирного – трохи повільного, трохи нуднуватого – існування і – що найважливіше! – знайти в ньому своє місце, відшукати в ньому сенс, бо без сенсу не можна ніяк.

Тим більше, що за плечима, по-суті, нічого мирного й нема, крім дитинства, школи, ПТУ та незавершеного навчання в аграрному коледжі. Йому тільки 24 (чи – аж 24), а вже двічі був труєний газами на київському Майдані, двічі уникнув прямих кулевих попадань під Станицею Луганською, там же собі обморозив кінцівки рук і ніг…

Don Yapon

Михайло – середульший син у сім’ї жукотинського сільського голови також Михайла Івасютина. Зізнається, що непосидючий був від дитинства. У школі добре вчився, особливо любив історію. З татом тільки й було розмов, що на історичні теми та про політику.

Коли взимку 2014-го у Києві почався спротив режимові єнаківського «проффесора», а за сумісництвом – Президента України Януковича, Михайло покинув навчання і подався до столиці у вир революційних подій. Записали хлопця до 14-ї сотні Самооборони в Коломийську чоту. Участь у Революції Гідності – це окрема сторінка в біографії жукотинського парубка і вартує окремого нарису. «До мене тоді прийшло розуміння, що назад дороги нема, і я вже ніколи не буду таким, як був. Якось після кривавих колотнеч, коли навколо стогнали поранені і приносили вбитих, гепнув на коліна й прошепотів: «Господи, навіщо Ти мене зберіг!». То в мені, мабуть, відізвався відчай і не знаю, що іще, потім на війні ані під мінометними обстрілами, ні під «градами» я не втрачав самоконтролю і жодної слабкості не допускав…». Тоді на Майдані гідру не розчавлено, вона перекочувала на Донбас і підняла голову на спробах так званих референдумів.

–          Нас попросили терміново їхати на допомогу «Правому сектору» й Самообороні Чернігова. Там зірвалася спроба «референдуму», – розповідає Михайло. – А тут якраз на базі 14 сотні формувався добровольчий батальйон «Чернігів» у складі МВС. Спочатку воно якось дико виглядало, – як це ми маємо йти в зону бойових дій разом з ментами, які нас дубасили й убивали на Майдані! Але виходу не було, нас треба було легалізувати. Зрештою, тепер я розумію, що мені пощастило не воювати в складі ЗСУ, бо ті на фронті не мають жодних прав. По них лупили, а вони сиділи тихо, як миші, й чекали наказу згори. Ми, наприклад, завжди давали вогневу відсіч, коли нас обстрілювали бойовики, начхавши на Мінські домовленості…

Влітку 2014-го батальйон відправили на передові позиції до села Рубіжне. Там Михайло уперше в житті побачив автомат. (На Майдані користувався лише залізним прутом, щитом і каменюками). Хлопців розвели по блок-постах. Проводили роботу з місцевим контингентом. Основна маса – малограмотний люмпен і селяни, затуркані якимось відсталим середньовічним православієм під стягом «русского міра». Під Станицею Луганською батальйон поділився на три групи.

–          До постійних обстрілів звикаєш і вже не боїшся, а от одного разу я пережив шок. Нас діставав сепарський снайпер. Я обережно вийшов подивитися, звідки йдуть постріли. Коли біля вуха просвистіла куля, можливо, за метр від мене, а, може, й ближче, я закам’янів. Потім хлопці казали, що я зробився білий, як вапно, і довго не міг розморозитися. Видно, то була не моя куля. Пізніше пішли щільні нічні обстріли. Били з ПТУРів, але постійно влучали в житлові будинки. Нікудишні у них корегувальники вогню. Влучили в газову трубу. Спалах вогню і світла. У момент стало видно, як удень. Ми стояли, наче на освітленій сцені, – ідеальна мішень для ворога. Ті почали лупити по нас прицільно. Був би нам гаплик, якби на виручку не наспів «кугуар», це такий броньовик для піхоти. Зупинився метрів за п’ятнадцять. Ми утрьох бігли тих п’ятнадцять метрів, здавалося, цілу вічність. Сепари луплять з зенітки. З сусіднього будинку раптом відізвався автомат – і все по нас. Кулі свистять попри самі ноги. Заскочили в броньовик, він дав газу. Броньовик – також чудова мішень. Виразно було видно, як бронебійні кулі з зенітки малюють червоні лінії довкола «кугуара». Тепер наше життя в руках водія. Дотепер не розумію, як жодна куля не влучила в машину. Коли дісталися безпечного місця, всі кинулися водія обіймати й розціловувати. Такого наробили галасу!..

Через блок-пости переходили цивільні мешканці з різною політичною орієнтацією і різними намірами. Михайло брав участь у затриманні діда, який раніше приніс воякам слоїк з медом, начинений вибухівкою (цей випадок показували по телевізору). Дід попався необачно, не слід було йому вдруге йти через місце, де нашкодив. Виявився затятим сепаратистом і русофілом. Коли йому заломлювали назад руки і здавали есбеушникам, гукав прокляття українцям і закликав Росію.

Нерідко бійці на блок-посту передавали записки бойовикам по той бік розмежування. «На одній лінії з нашими позиціями стояли на блок-посту донські козаки. Ми щось там їм написали, закінчивши словами «Слава Україні!» й передали через «ходаків». Ті відписали: «Героям слава!» і щось там у сенсі, що у вас, мовляв, своя правда, у нас – своя. Принаймні, чесно. Повага до ворога – не найгірша риса на війні».

–          Коли приїжджав додому на ротацію, потрапляв, наче в інший світ. Переставав його розуміти. От сідаю до компанії й відчуваю, що я «не в темі» і не можу ні зав’язати розмову, ні її підтримувати…

На бойових позиціях Михайло тримався постійно разом з перевіреними друзями. Їхня відчайдушна п’ятірка пройшла вкупі усіма воєнними дорогами, почавши з Майдану. Один з них земляк – Роман Сквіра з Коломиї. За Романа Михайло особливо тривожився, бо відчував на собі відповідальність, що загітував його відправитися в зону бойових зіткнень. Усі повернулися живими-здоровими. Михайло вважає, що ним опікується добрий ангел-охоронець. Причому, опікується й тими, хто перебуває з хлопцем поряд. Бо ніхто, перебуваючи поряд, не постраждав.

Андрій МАЛАЩУК