Додому Новини Суспільство Герої АТО з Коломийщини: пекельний тиждень “Снайпера”

Герої АТО з Коломийщини: пекельний тиждень “Снайпера”

0
Поділитися

Моєму співрозмовникові 22 роки. Ми сидимо у кафе за столиком на свіжому повітрі. У нього неспокійні очі; під час розмови він раз по раз нервово оглядається в різні боки – автоматично. Мабуть, набута нещодавно звичка. До столика раптом припурхало вродливе дівча, всілося збоку й ніжно поглянуло на хлопця: «Це я вмовила його погодитися на розмову з журналістом. Він ніяк не хотів». «Моя дівчина», – трохи сором’язливо відрекомендовує співрозмовник прибулу. Відразу здогадуюся, що витягувати хлопця на невимушену бесіду буде тяжко. На заваді стають як протокольно-статутні, так і особистісні табу. Все, що вдалося про нього вивідати до зустрічі, це те, що він – один із захисників Донецького аеропорту, «кіборг».

З різних своїх паспортних даних хлопець дозволив оприлюднити лише місце проживання – село Сопів. Прізвище-ім’я просив не називати, як і місце теперішньої роботи. Пояснюю, що не можу публікувати в газеті розмову з анонімом, це несерйозно. «Напишіть, що розмовляли зі «Снайпером», – мій псевдонім на війні», – робить крок назустріч співбесідник.

Don Yapon

Строкову військову службу хлопець проходив у Києві. Рота спеціального призначення Президентського полку. Елітний силовий підрозділ, – це кожному ясно. Після дембеля пропонували залишитися у столиці. Були добрі вакансії за військовою спеціальністю. Але потягнуло чогось додому, – зізнається молодий чоловік. Поніжився трохи у домашньому кубельці. Стало нудно, та й з працевлаштуванням не виходило. А на Донбасі відчайдушні патріоти вже збройно захищали цілісність України від тамтешнього генетичного сміття і зайд – «рашистів». У демобілізованого спецназівця засвербіли руки й запалився мозок від бажання послужити Батьківщині.

Подався до військкомату й попросився на службу за військовою спеціальністю у зону бойових дій. Там розвели руками: усі місця в спецназах зайняті мобілізованими. Треба чекати. Повернувся додому й терпляче чекав на повістку. Зрештою, довго висиджуватися вдома не довелося, – мобілізували. Ще б пак! Інші ховаються від призову, а цей сам проситься. Причому, вже добре вишколений і підготовлений. Залишилося тільки понюхати пороху. Бо справжня війна відрізняється від імітації війни на армійських навчаннях.

Після перепідготовки на Яворівському полігоні укомплектовано підрозділи й відправлено на Донеччину. Нашого земляка записали до штурмової роти. Рота дислокувалася біля села Водяне, за якихось півтора кілометра від аеропорту. Підрозділ штурмовиків утримував село від ворожого прориву. Там уперше «Снайпер» глянув у вічі війни. Справжньої війни, а не її імітації. Спочатку було трохи страшно, хотілося додому, – зізнається хлопець, – потім звик.

Далі «Снайпер» змушує себе прокрутити найважчі кадри власної біографії. Вони охоплюють неповний тиждень життя. Тиждень той не рахувався на дні, а рахувався на години: одна година життя, друга година життя, третя година життя і так далі…

13 січня ввечері їхню роту запустили прямо в пекло – на заміну вбитим і пораненим захисникам аеропорту. Тоді якраз закінчилося так зване перемир’я і летовище перетворилося у вогняну пастку. Ніхто з рідних хлопця не знав, де він насправді знаходиться. Мамі телефонував нібито зі Львова. Казав, що влаштувався там на роботу. «Мама запитує, а що то так тріскоче? Я відповідаю: ремонтують мотори, мамо», – єдиний раз за час нашої розмови хлопець кисло посміхнувся. Про справжню «роботу» свого непосиди знав лише батько, але мужньо тримав секрет аж до поранення сина і відправки його до Львівського госпіталю. Але про це – згодом.

–          На той час нас в аеропорту було десь 60 бійців, – продовжує розповідь «Снайпер». – По нас лупили з усіх сторін. До злітної смуги підходили російські танки, вистрілювали і верталися назад. Після танків валила піхота. Ця нечисть думала нас розчавити психологічно й фізично своєю масою. У нас закінчувалися патрони, автомати заклинювали через перегрів, ми відбивалися гранатами. Була проблема з питною водою. Вода на морозі замерзала і, щоб напитися, ми довбали лід. Сепари труїли нас газами. Хлопці відшукали декілька протигазів, ними й рятувалися…

З групи захисників летовища, у якій перебував «Снайпер», повністю уцілілих не було, самі поранені й убиті. Не уникнув поранення осколком і він сам.

До «кіборгів» прорвалося санітарне авто й поранених евакуювали. Війна, як раптово накинулася на хлопця, так раптово й відступила. Це він зрозумів аж у шпиталі в Дніпропетровську. Відтак був госпіталь у Львові, відвідини рідних і мамині сльози. Нарешті – Коломия. Перев’язки ран у ЦРЛ.

–          Удома не міг спати, думки були лише про війну, – з опущеним поглядом продовжує розповідь «Снайпер», час від часу зиркаючи в різні боки. – Сильно тягнуло назад, до пацанів. Домігся таки відправки в зону бойових дій. І ще п’ять місяців на Донеччині воював, аж до демобілізації.

Цікавлюся, може, трохи по-дурному, чи не постраждала на війні психіка. Каже, що не постраждала. Такий висновок зробили численні психіатричні комісії. Ось тільки дотепер учорашній «кіборг» не може нормально спати. А під тривожним небом Донецька, під свистом куль і снарядів спав, як немовля. І якби не дівчина, котра так вчасно з’явилася в житті бійця, жодна сила удома його б не утримала.

Андрій МАЛАЩУК