Як ся маєш, Читачу? Чи любиш осінь? Чи вже сховав у погребі й на горищі урожай? А що ховаєш десь дальше і пильніше? Не знаю відповідей на ці питання, тому прошу, поговори зі мною. А навзаєм розповім Тобі історію про те, які схованки краще не тривожити.   Чому не варто чіпати бабусину скриню Старенька скриня бабці Ганнусі була мандрівницею. І не тому, що жінка любила багато подорожувати і завжди возила цей предмет зі собою. Ні. Усе життя вона тяжко працювала в колгоспі, десь-колись виїжджала зі села в район і зовсім рідко до Станіслава. А от скриня змінювала оточення частіше – у роки бабусиної молодості стояла на видному місці під вікном, згодом діти взялись по-своєму облаштувати кімнату і відправляли раритет у куток, шафу, під ліжко, а внуки й узагалі спробували перенести її на горище. Благо, що скриня не піддалась їм габаритами, а бабця авторитетом. "І навіщо їй здалась та стара розвалюха, тільки вид псує та пил збирає", - час від часу виринали розмови між домашніми. Однак жінка не відступала і відмовлялась чути будь-які аргументи проти своєї давньої "подруги". Вони ж бо зберігали найсокровенніші таємниці одна одної, про які ніхто не здогадувався. Можливо, колись бабця Ганя розповість усе донькам, але не тепер, не зараз… Лиш іноді, поки нікого не було в хаті, вона, прикрадаючись, мов злодій, відкривала скриню і поверталась серцем у теплі роки юності,заквітчані вишиттям: он її молодеча гальочка, весільний рушничок, портрет Франка… А під ними понад два десятки різнобарвних наволочок на "ясьочки". Тут не було тільки одного вишитого клаптика, й бабуся достеменно знала якого – темно-вишневого "яська" з сонячно-жовтим орнаментом навколо, шістьма великими рожевими квітами по кутиках і різноманітними бутонами та листочками у голубому ромбику в центрі. Осіннього вечора 1943-го вона попрощалась з вишивкою та блакитнооким красенем Михайлом, який відправлявся на вишкіл УПА. Згорток полотна дівчина Ганнуся таємно винесла з хати, щоб подарувати на згадку хлопцеві, якого так щиро кохала. "Тут усе в символах: голубий ромб – то твій погляд, навколо нього вирує життя, але, дивлячись на ці шість квіток,  пригадай наші неповторні шість місяців разом, - ледь чутним голосом пояснювала дівчина, занурившись у обійми юнака. – Попереду тебе чекає невідомість, темний колір - то переживання і туга, але за ними обов’язково вигляне ореол сонечка. Най воно зігріває тебе, щоб ти повернувся до мене живий і неушкоджений". Хлопець зворушено мовчав, бо боявся, що голос от-от видасть сльози, які котяться по обличчі. Вони капали на чоло Ганнусі, яка й без слів розуміла, що відчуває коханий, адже в них тепер одна душа на двох... Відтоді звісток від Івана не було. Батьки дорікали дівчині, бо довго сидить в дівках, а той, кого виглядала нестерпні два роки, ніяк не приходив. "Може, загинув десь на полі битви, а може…може, забув мене…", - щовечора краяла душу Ганна жахливими думками. Наступної осені вона з примусу таки вийшла заміж і привезла у чоловікову хату повну скриню вишиття. Вся родина милувалась ним, а молода невістка тривалий час не могла навіть дивитись на різнокольорові «ясьочки». Тільки тепер вони зігрівають її, як колись мали зігрівати милого Іванка. У таких підпільних спогадах минали роки бабці Ганнусі. Одного літнього вечора листоноша вручила їй великий, трохи пошарпаний конверт. Багато іноземних марок на ньому здивували жінку, і вона почимчикувала до хати, щоб, одягнувши окуляри, прочитати текст. Приблизно через годину, помітивши, що мами ніде у дворі немає, у хату прибігла донька. Вона побачила унікальну картину – Ганна, усміхаючись та плачучи водночас, сиділа в кутку біля скрині, тулячи до грудей кілька списаних аркушів і фотографію. Після десятків років розлуки її Іванко таки-повернувся: зі світлини усміхався сивий голубоокий чоловік, який обіймав маленьку темно-вишневу подушечку. У листі, що писали його діти, йшлось про Іванову повстанську боротьбу, поранення і полон. Після звільнення йому вдалось оселитись в Торонто, звідки й розпочав пошуки своєї Ганнусі. Однак, коли з’ясувалось, що вона вийшла заміж та виховує двох доньок, чоловік не став тривожити кохану. Лише в останні дні життя він попросив дітей надіслати жінці цього листа. "Батько спочили у Бозі. В останню дорогу ми поклали його на цю вишиту подушку", - писали нащадки Івана. Ганна перечитувала рядки знову і знову, вдивлялась в блакитні очі на фото і тулилась щокою до світлини, мов у той далекий осінній вечір… Наступного дня биття її серця також стихло. Мабуть, воно зазвучало у тому теплому сонячному краї, про який вони з Іваном обоє так мріяли, -  де одна душа на двох. Бабусина скриня теж відчула спокій. Діти та онуки Ганни вирішили не переставляти її з місця на місце, а поклали на видноті у пам'ять про найдорожчу людину. Тож якщо і ваша бабця боїться розлучатись із подругою-скринею, дозвольте їм побути удвох, бо хтозна про що вони розмовляють, коли нікого немає поруч… З любов’ю З. АВТОР: Зоряна ДЗЕРА- ЯНУШ