Час для пам’яті і час для молодості – історія одного похорону восени

Доброго здоров’я Тобі, Читачу!

Чи ж не забув про наші з Тобою зустрічі?

Може, й забув, бо тепер час пам’ятати, у першу чергу, не про земне.

Тож розповім Тобі одну історію про пам’ять.

Вона трапилась одного дня і водночас багато років.

А, може, Ти теж її пам’ятаєш?

Молода

Коли померла бабуся Славка, Тетянці лишень минуло п’ять.

Їх розділяли чотири з хвостиком десятки років, тому дівчинка не дивувалася, що бабця пішла на Небо.

Уже ж стара.

Але попри це (або й з огляду на це) в день похорону Таня сильно хотіла плакати. Так було заведено і дуже почесно для мерця. Втім баба вибрала для смерті не надто вдалу пору – по Покрові перед Дмитром – а тому в день похорону хтось на небі забув закрити кран з водою, й ті всі ріки заливали землю. Через це Тані не судилось розбавляти дощ ще й своїми слізьми, і зраненька тато відвів доньку до сусідських дітей: “Не дай Боже, ноги промоче і заслабне, най ліпше з вашими побавиться”.

Від того Тетянка хотіла плакати ще дужче.

”Як люди не повидят, то хоть баба на небі потішисі”, – врешті оголосила свій вибір дівчинка, коли з її подвір’я долинуло ”Вічная пам’ять”.

Вона сіла під п’єцом в маленькій кімнатці, а навколо повмощувались сусідські друзі, котрим теж було дуже шкода баби Славки, Тетянки і відкритого крана, який заливав подвір’я.

Ніхто до кінця не тямив, що то таке та смерть, але кожен заводив, як міг і вмів, щоб хоч наостанок порадувати стареньку. Та й, дасть Бог, на верху почують голосіння, подивляться додолу і помітять нарешті той кран.

До вечора помітили. Воду з неба поремонтували, а Таня до тих пір вже  вирішила: ”нічого сі не ламало”. Так було задумано, аби розпушити бабі землю, бо багато хто бажав, хай їй земля буде пухом.

За кілька днів, коли мама почала потроху говорити, сказала татові, що то саме небо лило сльози за Славкою, бо так скоро пішла на той світ. І відтогди, кожен раз, як ішов дощ, Тетянка уявляла таку саму дівчинку, котра десь в сусідньому селі плаче за своєю бабцею.

А дощі продовжувались усі сорок шість років.

”Боже, баба вмерли такою молодою”, – якось в неділю, ліплячи з мамою вареники, міркувала Таня. – Рахуй, ще молодша від мене тепер. Якраз перед Задушними днями…”.

Мама лише кивнула. І по другому-третьому колу ліпила той самий вареник.

”Як нині пам’ятаю, вони мені здавались такою старою. Бо то ж ”бабця”. А я собі зараз така ще молода. Стільки планів, мрій. Не віриться, що одного дня просто дощ впаде для мене і до вечора вже все”.

Мама перебирала вареник тремтячими пальцями. Вона вже роками думає про той дощ.

”Але знаєш, то ж іще треба заслужити, щоб лило, як нашій Славуні, – Таня звела брови, ніби прозрівши. – І щоб плакати було кому, також заслужити треба”.

”І навіть, щоб померти”, – нарешті підкинула репліку мама разом з вареником на стільницю.

Таня знову задумалась. Їй здавалося, вона знає про життя усе, а це всього-на-всього мить між сходом сонця і дощем. Час від твого плачу до плачу за тобою.

Враз знову захотілось просльозитись, як колись під п’єцом. За усіма тими, хто не дочекався, поки кран на небі закрутять. І навіть за тими, для кого дощі не плакали.

Бо ж навряд, хтось з них не мав мрій і почуттів.

Чи, як Сковорода, відчував початок свого земного кінця.

Чи, либонь, в п’ятдесят сім чи сімдесят п’ять відчував себе старим.

Кожен відчував. Просто відчував.

”І це все, що треба знати про життя. Від- і до- чувати” – вголос озвучила Таня, вийшовши з лабіринту своїх думок на світ Божий. – Час збиратись до церкви. І хліб не забути на панахиду. Найгарніший виберу, для нашої молодої”.

АВТОР: Зоряна ДЗЕРА

Читайте також: Ім’я вирішує усе або нічого: як сільська бабуся хрестила правнука з Франції