Ім’я вирішує усе або нічого: як сільська бабуся хрестила правнука з Франції

Доброї пори, Читачу!

Ми вже давно з Тобою на “Ти”, але як Твоє ім’я, я й досі не знаю.

Я – Зоряна. І коли батьки прийшли у сільраду, аби записати мене, їм доводили, що такого імені немає.

Хм, цікаво, що б сказали у сільраді про мого сьогоднішнього героя?!

Однак мені цікавіше, що скажеш Ти!

Неділя, 4 лютого, була обведена в календарі баби Стефи червоним кольором. Таким червоним, як квіти на її парадовій хустці чи борщ з молодих бурячків. Таким червоним, як добротне вино з порічок чи полуниця на її грядках. Таким червоним, як цілунок файної молодички чи свіжовуджена шинка на Пасху. Гадаю, це тому, що баба не мала на господарстві іншої ручки, але ж нічого не буває в світі просто так. Тож і той заповітний день справді обіцяв усе:  хустку, квіти, поцілунки,  шинку з вином, а основне – славний урожай. У неділю, 4 лютого, у Львові онучка Галя хрестила свого первістка і першого правнука Стефи – довгоочікуваного спадкоємця родини.

Коли циферки на великому церковному календарі перетнули рубіж січня і нарешті кораликами з’єднались  навколо омріяної лютневої четвірочки, у бабусі вже все було готово: у конверті хрустіли найліпші купюри з пенсії, у пакеті дзвеніли брязкальця, у стайні – стояла сита Марися, а сусідка Данка пройшла детальний інструктаж щодо догляду Стефиної господарки.

“Ну, най Бог благословит! – сівши в автобус до міста Лева бабця видихнула, перехрестила себе, потім подумки водія, пасажирів і корову Марисю, яка дуже рідко лишалась сама вдома. А відтак, віддаючи все на волю Господа, старенька поринула у роздуми, уявляючи своє кохане правнучатко:

– Інтересно, як то маленьке цєпітко назвут. Може, Василько, на честь діда, бо він вродивсі на Старий новий рік. Але нє, то недобре, бо ше з ім’ям возьме на себе тєжку дзідзьову долю. А, може, Іванко, бо там за тиждень було Йвана Хрестителя. Йой тілько би не так, як Соловчукові назвали Тимофієм чи як Газдинюки – Наум. Або ше гірше Кирило. Бо діти будут потім прозивались, що має рило. Тьху-тьху. Понавигадуют”…

Перелічивши в голові імена, які Стефі до вподоби, а потім прочитавши стільки ж молитов, бабця не зчулась, коли вже стояла на Святому таїнстві хрещення правнука. Їй здавалось, що священик найкращий, який тільки міг бути, хор зібрався такий голосистий, як ніде і ніколи, а хоругви такі білосніжні, що німби святих на них аж оживають. Це ж та сама особлива неділя – перша церковна неділя її першого правнука.

-Як називатиметься маля? – запитав отець, звертаючись до батьків.

-Єлисей, – відповіли ті.

-Як-як? Мойсей? – тіпнуло від подиву Стефу.

-Бабцю, Єлисей, – нахилилась до старенької онучка Галя.

-Ой, людоньки, – шепнула бабуся, істерично шукаючи в кишені носовичок, щоб хоч якось приховати сум’яття.

-Бабцю, зараз дуже модні такі імена. Єлисей означає “Бог врятує”, – постаралась заспокоїти Стефу молода мама.

-Галю, та його ж діти засміют. Тоді точно треба буде би Бог йому помагав, – забувши про священика, хористів і навіть пречудові хоругви старалась переконати внучку бабуся. – Падоньки, я навіть не годна запамнітати. Як ти кажеш, він сі називає?

-Єлисей. Ви собі згадуйте Єлисейські поля в Франції і зразу запам’ятаєте.

-Агій. Я знаю одні поля – то в нашому селі… – бубоніла старенька, усвідомлюючи всю непоправність вибору.

Квіти, поцілунки, вино, шинка – далі все було, наче в тумані. Стефа милувалась маленькими рум’яними щічками в блакитному згорточку і не могла уявити, як кликатиме до столу не Івана, Петра чи Михайла, а Єлисея.

Додому вона поверталась збентежена і задумлива. “Най би вже був Тимофій чи Наум, но не…”.

-Стефцю, як ваші хрестини? Як заїхали? – обірвала бабусині думки сусідка.

-Та файно, файно. Така рада, що всіх повиділа, добре си побалакали, – потішилась старенька.

-А як назвали хлопчика? – допитувалась Данка.

“О йой, я знов забула. Шось пов’язано з Франційов. Франсуа чи шо? Та де! Нє! Агій!” – подумки намагалась згадати Стефа екзотичне ім’я правнука.

-Імя, Данусю, дуже файне. Означає “Бог спасе”, то так Галя придумала. Правда, красиво? А ти мені скажи, як там Марися? Їла пополудню? – викрутилась бабця, відволікаючи увагу сусідки.

Після короткої балачки вона зайшла в дім й похапцем взялась дзвонити до Львова: “Ну зара я їм всьо вискажу”.

-Галю, альо, ану ще раз мені нагадай! Я собі запишу туво в блокноті… Ти знаєш, головне, би дитинка росла здоровенька. То я стара не годна запамнітати, а ім’я файне, не таке, як всі. Я в неділю дам за здоровлє в нас в церкві. Диктуй, я записую…

Стефа хотіла сказати онучці інші слова, але в якусь мить кинула погляд на календар, що висів над столом. Червона четвірочка нагадала їй рум’яні щічки крихітного малятка в конвертику. Малятка – наймилішого в цілому світі. Малятка – з очима дзідзя Василя. І байдуже, яке ім’я писатиме в його свідоцтві. Основне, що він напише у своїй книзі життя… Хіба щось інше тепер має значення?

З любов’ю З.

АВТОР: Зоряна ДЗЕРА

Читайте також: Чому ікони усміхаються: історія з життя прикарпатського села.