Яким чтивом є книжка під назвою "Дім на кляшторному узвозі", яку днями презентував у "Світовиді" відомий коломийський краєзнавець Василь Нагірний? Щоденником, спогадом, хронікою доби, чи новелою-вигадкою (новелами-вигадками)? Мемуаристика тут також не підходить. Мемуаристика передбачає серйозність викладу: я і епоха, або ж - ми і епоха. Тут радше підходить - "я і моя компанія". Центральними "персонажами" книжки є старий багатоквартирний будинок у центрі Коломиї, де В. Нагірний народився й саме місто хрущовсько-брежнєвської епохи, у якому він підліткував. Особливість книжки у тому, що її герої не є заручниками часу, чи певних ідеологічних циркулярів. Діти різних культур, різного виховання, різних статків, вони силою історичних обставин закинуті на одну територію, під дах одного будинку. Вони ще не встигли огородити свій внутрішній світ від спокус і пасток, які приготувала для них нова суспільно-політична формація - радянська влада.  Все станеться пізніше, коли ці діти подорослішають. А наразі вони будують свою інтимну мозаїку взаємостосунків, - всі ці Бодьки, Свєтки, Наташки, - захоплюються популярними радянськими шлягерами, водночас пожадливо поглинаючи окрушини "буржуазної" поп-культури, яка пробивалася крізь "залізну завісу" з динаміків радіопрогравачів і з платівок. Закохуються, мріють, байдикують, невинно збиткуються з непорушних цінностей як старої, так і нової генерацій, виліплюючи з відламків різних епох свій закуток. Головним капищем, місцем "жертвопринесень" цього закутку є горище... Книжка написана зі зворушливою самоіронією, що додає оповідкам вразливості й шармовості, написана колоритною мовою з навмисне вжитими русизмами й "совєтизмами" - невід'ємними атрибутами тогочасної субкультури - суто міської. І в цьому її, книжки, унікальність. Адже в українській мемуаристиці явно переважає сільський спосіб життя, босоноге напівголодне дитинство з замріяним випасом худоби... Увага до дрібничок, відсутність пафосу й нехіть до моралізування засвідчує неабиякий письменницький хист автора книжки. Перед читачем немовби прокручуються фрагменти старої кінохроніки, у якій бурлить життєвий потік, втягуючи в своє нутро дітей і дорослих, радянізованих немісцевих юдеїв, яких привезла з собою нова партійна адміністрація і ревних християн, начальників житлобудів, партійних функціонерів, продавців лимонаду, шахраїв, перукарів, бухгалтерів, вчителів, п'яничок, працівників художніх комбінатів і "лабухів" - танцювальних музикантів.  З усього цього різношерстого строкатого конгломерату й формувалася кліматична атмосфера міста над Прутом 60-70-х років пройденого століття. Василь Нагірний визначив жанр своєї книжки, як роман-есе. Додам від себе: "Дім на кляшторному узвозі" - перша некраєзнавча книжка краєзнавця. Понад двадцять книжок Нагірний написав про інших. А оце наважився написати про себе - не без ризику, що цей його "продукт" може бути визнаний найкращим з усього, писаного раніше.