ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Біль, який не вщухає тридцять років. Чорнобиль

Вже 30 років поспіль цими днями ми згадуємо страшну трагедію, яка свого часу гірко ославила Україну на весь світ. Варто лише сказати: Чорнобиль, як перед очима постають руїни четвертого реактора, а на плівці, відзнятій у перші тижні після аварії, потріскують маленькі спалахи від радіації. Саме ті кадри уже кілька десятиріч використовують журналісти, які зацікавилися цією історією, але не всім відомо, що їх з власної волі поїхав знімати наш документаліст, а нині вже герой – Володимир Шевченко. У 1986-му, одразу після трагедії, він поїхав фільмувати важку роботу ліквідаторів і невдовзі випустив фільм «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів», а за кілька місяців після його здачі – помер у лікарні від діагнозу, який, вочевидь, і спричинила радіоактивність – розсіяний рак. Про трагедію було заборонено говорити, навіть у пресі журналістам забороняли масштабні слова на кшталт – катастрофа, натомість можна було казати менш глобальне – аварія. Молоде місто Прип’ять, яке збудували за кілька кілометрів від ЧАЕС, повністю евакуювали, повідомивши жителів, що за якихось три дні всі повернуться додому. У холодильниках залишалася їжа, подекуди були незастелені ліжка, розкидані іграшки та речі. Офіційно про це не повідомляли, та є дані, що не всі мешканці Прип’яті погодилися їхати з міста, деякі залишалися вдома, згодом їх знаходили мертвими. Особливий цинізм радянської влади полягав у тому, що 26 квітня, коли сталася біда, прип’ятчан про це не повідомили, навпаки – на вулицях раптом розгорнувся ярмарок, насправді, десь вище вже зрозуміли, що заражені радіацією товари все одно доведеться утилізувати. Тепер ми розуміємо, що людей врятувало лише те, що радіоактивність росте поступово. Все ж багатьом не вдалося прожити довге і здорове життя, кожна хвилина тих перших днів мала вирішальне значення, а «нагорі» тягнули. Аж наступного дня, надвечір 27 квітня, місто, зрештою, евакуювали. Понад тисяча автобусів вивозили прип’ятчан із рідних домівок внікуди, більшості з них вже ніколи не повернутися додому навіть на екскурсію. 28 квітня, а світова спільнота не здогадується про колапс за залізною стіною. Першими почули, а точніше заміряли щось не те шведи на своїй АЕС, саме тоді зрозуміли, що радіація прийшла з вітром десь із закритого СРСР. Горбачову доводиться публічно визнати, що реактор вийшов з-під контролю, аварію ліквідують як можуть, біда лише, що ніхто не знає як правильно. У перші, найстрашніші, дні вчені, інженери, фізики, медики – ніхто не задумується про смертельний вплив радіоактивності. Пожежна бригада, яка виїхала на виклик першою, протягом кількох тижнів гине у московській лікарні від променевої хвороби у повному складі. У страшних муках, болях. Спочатку випадає волосся, тіло покривається опіковими струпами, далі руйнуються внутрішні органи, людину постійно нудить і рве, голова розколюється. Смерть наступає як визволення – така вона, променева хвороба Чорнобиля. Пізніше ліквідаторів почнуть одягати в маски і респіратори, військових – у спеціальні захисні костюми зі свинцем, вагою по тридцять кілограмів, але й це рятує не кожного, адже одна піщинка радіоактивного урану чи графіту вбиває людину за лічені дні. Режисерові Шевченку вдається зафільмувати, як вертоліт падає у реактор і зникає у вогні, але радянська цензура жорстко забороняє цей кадр до показу будь-де. Саме так, з вертольотів, засипали піском негаснучу пожежу, градусники фіксували температуру 120-180 градусів за Цельсієм на висоті 200 метрів над прірвою. Пілоти та бортмеханіки змінювали один одного, відходили у кущі блювати. Згодом із них не залишиться жодного живого. Ще у далекому 1973 році радянський драматург Олександр Левада пише п’єсу «Здрастуй, Прип’ять!» про молоде місто, де один з героїв, дідусь старожил Полісся застерігає інженерів не будувати на цьому місці нічого, бо буде біда. Таким пророчим іноді буває мистецтво – передбачає біду, але хто ж до нього дослухається? Жанна КУЗНЄЦОВА