Проголошення 1 листопада 1918 року у Львові Західно-Української Народної Республіки, яке заскочило несподіванкою багатьох галицьких політиків старшої ґенерації, українською молоддю одразу ж було сприйнято з невимовним піднесенням та ентузіазмом. Поруч з юнаками до державотворчої праці ставали дівчата. До них також долучилася юна львівська вчителька Ірина Шміґельська, якій за цим її життєвим вибором судилося згодом пройти всі круги воєнного пекла, дивом вижити в нелюдських обставинах, а в міжвоєнному часі ще й написати та видати друком чимало цінних спогадів про ті доленосні події, відтворивши в них свою й своїх подруг участь.

Ось як власноруч описала Ірина Шміґельська-Климкевичева революційну романтику тих перших листопадових днів 1918 року: «Одного зимного, осіннього ранка замаяли на львівському ратуші синьо-жовті прапори і по всій галицькій землі понеслася визвольна піснь поневоленого досі народу. З серцем повним зворушення, захоплена вагою хвилі та величчю історичної події зголосилась я з братчиком своїм Польом, студентом філософії на службу Україні. Від тої хвилі події валились на нас ураганом».

Ірина (1893 р. нар.) і Полікарп (1895 р. нар.) Шміґельські, уродженці Покуття, діти греко-католицького священника о. Романа Шміґельського та учительки народних шкіл, німкені Марії Даймель, спершу подалися до ратуші допомагати українській владі в налагодженні міського управління. Але вже незабаром їм довелося стати до лав захисників молодої української державності. Перед шаленим натиском польської армії генерала Галлера частини Української Галицької Армії (УГА) змушені були відступити зі Львова на Тернопілля. Разом з ними брат і сестра Шміґельські прибули до Бережан, звідки їхні шляхи розійшлися (як виявилося, назавше: чотар УГА П. Шміґельський став учасником «Чортківської офензиви», перейшов разом з УГА за ріку Збруч і там загинув у бою з червоною кіннотою восени 1919 року).

Як дипломовану військову санітарку (пройшла курси військових санітарів в роки воєнної евакуації у Відні), Ірину було скеровано до штату тилового епідемічного шпиталю. Вона ж натомість зголосилася до служби у фронтових частинах, але керівництво шпиталю її не відпускало. Тоді дівчина пішла сама домовлятися з командирами підрозділів, щоб її взяли на фронт, і вступила в перемовини з пораненим отаманом Андрієм Долудом, який тоді в Бережанах переформовував свій понівечений у боях Козацький загін імені І. Ґонти (з котрим прибув із Наддніпрянщини надати допомогу оборонцям Львова). А. Долуд погодився взяти з собою Ірину на фронт, але сказав, щоб вона знайшла собі ще одну подругу-санітарку, й тоді він прийме їх обох до загону. На заклик Ірини погодилася піти з нею львів’янка Марія Махницька. А оскільки шпитальне керівництво надалі перечило супроти їх наміру, то відчайдушні дівчата самовільно втекли на фронт у складі козацького загону. Не змогли їх повернути в тил навіть спеціально вислані навздогін з Бережан працівники шпиталю.

Відтоді Ірина, разом зі своєю подругою Марійкою, пройшла довгий і тернистий бойовий шлях полями битв у Галичині й Наддніпрянщині. Ось як описав свої враження від зустрічі з нею в ході львівської операції поручник Української Галицької Армії Степан Шах: «під час наступу на Ромерівців із Зіболок в напрямі на шосу Жовква – Куликів стрінув я безпосередньо за розстрільною «команданта санітетів» в червонім кожушку з перев’язкою червоного хреста на рукаві з кількома «лапайдухами». Йшла ця санітарна стежа вслід за наступаючими, не зважаючи на безпосередну небезпеку. Наступ удався, для санітетів роботи тоді було богато. До Зіболок принесено й привезено понад 30 ранених, яким на полі бою уділено вже першої помочі. Санітарна стежа дістала похвалу, але командант стежі дістав від полковника Курмановича виговір за «легкодушність». І так було частійше. Дійшло навіть було до того, що командантови санітетів виразно заборонено «пхатися» до боєвої лінії. А цю заборону відчувала Ірина Шміґельська найболючійше і боронилася проти неї. Тим здобула собі пошану і подив у старших та прив’язання і любов у стрільців».

Далі були перехід у складі УГА за ріку Збруч, бої під Вінницею, Бердичевом і Києвом, похід на Одещину і Херсонщину. Двічі Ірина побувала у ворожому полоні: під Львовом у польському, а під Києвом – у білогвардійському, звідки щасливо зуміла втекти. Восени 1919 року в часі боїв за Вінницю вона вийшла заміж за сотника УГА Михайла Климкевича, взявши шлюб «під крісами». Після краху УГА разом з чоловіком була інтернована поляками до табору військовополонених під Волочиськом, за колючими дротами якого 9 травня 1920 року народила сина Романа.

Після звільнення з таборів подружжя Климкевичів повернулося до Львова, де Ірина вчителювала, а Михайло працював правничим референтом у Товаристві «Рідна Школа». Ірині судилося також стати літописцем героїчних доль жінок – учасниць визвольних змагань 1914 – 1923 років. Частина її споминів та досліджень друкувалися в коломийському журналі «Жіноча доля» й у львівському журналі «Жінка», а також у щорічних випусках «Історичного календаря-альманаху «Червоної калини». Напередодні Другої світової війни нею було підготовано до друку добірку біографічних матеріалів про жінок, які служили в УГА. Однак видати їх у роки воєнного лихоліття вона не змогла. Михайло Климкевич у чині майора дивізії «Галичина» загинув у боях під Бродами в липні 1944 року, а Ірина змогла врятуватися від другої совєтської окупації евакуацією до Відня, де й померла 28 листопада 1956 року.

Довідково: Іриною Шміґельською, Міленою Рудницькою та сучасними дослідниками зафіксовано понад сотню імен жінок, які служили в УГА, а з них дві третини – в санітарних підрозділах армії, у т. ч. 10 отримали звання санітарного хорунжого. У лавах Збройних Сил України сьогодні проходять службу близько 43 тис. жінок-військовослужбовиць, а в порівнянні з 2021 роком їх чисельність зросла на 40 відсотків.

 Ірина Шміґельська в народній ноші села Карлів Снятинського повіту (нині с. Прутівка Коломийського району). Близько 1909 р.

 Ірина Шміґельська-Климкевичева в однострої хорунжого УГА. Близько 1919 р.