Нарікаючи недавно в одній зі своїх колонок на безпорадність попередніх поколінь перед черговою окупацією Покуття 1919 року, румунською, коли чужинецькі вояки звоювали нас на худоребрих шкапах з солом’яними стременами, я не знав цікавої деталі. З’ясовується, на перемовини з окупантами вирушила делегація, серед членів якої був і знаний письменник на псевдо Марко Черемшина.
Наприкінці квітня виповнилося вже 90 літ від його кончини, хоча при сприятливіших обставинах автор новел з гуцульського життя міг ще жити й жити. Смерть порівняно молодого чоловіка, випускника коломийської гімназії, спричинила якраз затія з перемовинами. Румуни, не вдаючись до зайвої дипломатії, нахабно пограбували перемовників і змусили тих пролежати добру годину в якомусь гнилому й холодному рові. Як наслідок – автор "Карбів" захворів на нирки.
Приклад з Марком Черемшиною – ще одне підтвердження того, що всім нам потрібно добре розібратися зі своїм хворим минулим. Без надмірної ідеалізації, що в нас полюбляють, без того, що наші предки трипільці вчили письма шумерів, але й без посипання голови попелом. Інакше здорового майбутнього не бачити.
Це особливо доречно робити нині, коли на вислід війни на українському сході намагаються вплинути в Мінську. Переважна більшість і присутніх у студії на останньому ток-шоу "Свобода слова" (ICTV), і тих, хто спостерігає за телепередачею в інтернеті, висловилася стосовно можливостей дипломатії скептично. Небагато українців, судячи не лише зі ЗМІ, але й з розмов із звичайними людьми, які не заробляють на хліб насущний політикою, вірять в ефективність мінського формату. І взагалі в те, що наша дипломатія здатна справитися з ситуацією на Донбасі. Усі начебто прагнуть миру, однак чіткого й реалістичного плану досягнення миру досі ніхто не виробив.
Чого в нас не бракує, то це рекомендацій вивчати досвід країн, яким свого часу також загрожував сепаратизм. Великобританії. Іспанії. Італії. Ба навіть Сполученим Штатам. Стосовно останніх покликаються на давню війну між Півднем і Північчю. Провідники Півдня, мовляв, теж обзивали Авраама Лінкольна "вашинґтонським тираном", та врешті обидві сторони дійшли згоди. Хоча Лінкольн був і залишився в принципових питаннях непоступливим. Принциповим для нього було називати цю війну громадянською і ставити умовою миру подальші рівні права як білих, так і негрів.
Новообраний президент Петро Порошенко також, пригадується, називав спочатку війну на сході громадянською, що прихильники "американського досвіду", наскільки можна зрозуміти, схвалюють. Президентові, отже, залишається твердо домагатися від донбаських верховодів підпорядкування українським законам, згідно з якими всі люди – люди, а хто не людина, хай йому буде встидно, – і все буде як в Америці.
Але нічого такого, смію думати, в нас не буде. По-перше, тому, що Порошенко – не Лінкольн. А по-друге, на Донбасі виразно простежується рука Москви і нога Кремля, які Америки на той час ще не сягали. Обидві сторони заокеанського конфлікту розмовляли як рівна з рівною, тому й зуміли вийти на рівну дорогу. З ким же розмовляти Києву? З Плотницьким, який самостійно нічого не вирішує? Чи з Захарченком, який також співає за нотами гебешників? А намагатися знайти спільну мову з Путіним, в якого немає алергії на кров, –даремно тратити час і здоров’я. Хоча в мокрому рові, можливо, ховатися й не доведеться, бо виглядатиме, як для 21-ого століття, надто вульгарно.
Нема іншої ради, як нарощувати мускули. Не плекати марні надії, що якось воно саме розсмокчеться, а може дасть Бог, що й Росія розпадеться… Випало нам жити з підступним і захланним сусідом, і давно пора звикнутися з думкою, що "перевихованню" цей сусід не піддається, а ритиме до тих пір, поки не вставлять йому в рийку те, що вставляють у селах кабанові, щоб не рив.
Дмитро КАРП'ЯК