В мене нема жодної статистики, який відсоток жінок щодня піддається домашньому насиллю чи гендерному тиску на роботі. Більше того - таких даних нема ні у кого. Але ми це бачимо. Бачимо, мовчимо в приймаємо.
"Мені треба двох людей на роботу, краще мужиків, щоб в декрет не йшли"... Сміються, наче декрет - то слабкість жінки, а не тебе, "успішний" бізнесмене, не здатний виплатити лікарняні. І вже ні для кого не секрет, що жінки мають менші зарплати і менше шансів отримати гарну посаду. Це не маскулінний світ, це суспільство ,яке ми з вами утворюємо своєю німою покорою перед спрощеними й застарілими стереотипами.
Це стало нормою, ми звиклі не боротися з цим, бо не вбачаємо в цьому нічого, окрім заощадливості. В жарт про "жінки і люди" смішний рівно на стільки, наскільки дико а XXI столітті робити вигляд, що чоловіки досі тягають мамонтів у печери, де жінка береже вогонь.
Але диявол - в деталях.
В тому, як жарти про бюст перетворюють жінку на об'єкт цькування, як її будь-які претензії множаться на нуль фразою "Ну, та то гормони". Як досі вона чекає німого схвалення від чоловіка, бо так робила її мама. Як зализує рани після штурханини і побутових суперечок, тихо, беззбройно, бо мама казала сміття з хати не виносити. Як з часом штурханина переростає у серйозні побої, але вона продовжує приховувати це і знаходить ідіотські відмазками типу: та він був випивший... я теж добра... треба було змовчати... то все його мама налаштовує...
Ставши свідком таких розбірок перехожі стають сліпо-глухо-німими. Незручно чомусь нам це бачити, а не йому - так чинити.
Для мене спроба втрутитися двічі закінчилася несподівано: в першому випадку чоловік попер на мене, як бик на матадора з криками "ще одна шалава". В другому отримала на горіхи від самої жінки: "Чо ви лізете, ідіть собі..."
І мовчіть, мовчіть, любі мої. І захищайте свого кривдника, і чіпляйтеся за нього (хоч який би він не був), як за останню надію. Тільки пам'ятайте, ваше життя назад ніхто не відмотає. Помилки треба виправляти сьогодні. Бо завтра ви можете помітити перші синці на руках доньки, вона сховає погляд, вихопить руку і скаже: "Треба було змовчати".
АВТОР: Наталія Сандецька