- Знаєте, я не вірю, що сина нема, - розповідає крізь сльози пані Галина, - я просто шкірою відчуваю поруч його присутність... Моїй доньці Вова сниться постійно, - нічого не говорить, лише стоїть поряд. Мені снився лише двічі: шепоче мені: "Ма, чуєш, ма!" - і я розумію, що він хоче сказати мені, що живий. А другий раз приснився, що телефонує й тої самої: "Ма, чуєш, ма!". Я уві сні трачу свідомість і відразу прокидаюся...
- Якби не чоловік, - каже Галина Дмитрівна, - то я б, напевно, з глузду з'їхала. Він мене дуже психологічно підтримує, а сам усе горе тримає в собі. Тому й діабет заробив після синової загибелі...
Володимир Костюк провів дитинство у сім'ї військових. Сім'я постійно кочувала з міста в місто по всьому Союзу. Хлопець ріс серед військовиків.
"У військовому містечку Вова нікого й не бачив, крім солдатів і офіцерів та їхніх родин, - згадує пані Галина, - та й розмови у нас точилися переважно на військову тематику. Тому й сам твердо вирішив стати офіцером".
Після розпаду Союзу сім'я Костюків перебралася в Україну. Замешкали поближче до батьківського дому (Галина родом з с. Яківки) - в Коломиї.
Володя навчався у 8-й школі, відтак вступив до Одеського інституту сухопутних військ на новостворений факультет "розвідка". Після закінчення потрапив до Навчального центру "Десна", спочатку командиром взводу. Брав участь у спільних військових навчаннях "Україна - НАТО". Мріяв стати "морським котиком" - членом елітного напівсекретного підрозділу спеціального призначення. І став ним. Проходив численні тренінги на виживання.
- І ось невістка мені телефонує, що Вова зібрався в АТО, - розмотує далі клубок спогадів мати героя. - Я, як і кожна мама, розхвилювалася, кажу йому: Вова, не роби дурниць! А він мені так стримано й сухо: "Ма, ти знаєш, хто я за спеціальністю. Це без обговорень...".
У дитинстві хлопець був душею компанії. "Завжди до хати приводив дітей, і я їм мусила підремонтовувати їхні іграшкові машинки, бо чоловік постійно був зайнятий на роботі. Як підріс - безмежно полюбив гори. Тільки-но приїде додому у відпустку, відразу комусь там передзвонить, рюкзак на плечі - й гайда з хати".
... І потім настали ті пекельні дні наприкінці серпня 2014-го. Вони виводили колону. Навіть не знали, що перебувають в оточенні. Узагалі нічого не знали.
Володимир їхав на "Уралі" останнім. Кузов ущерть забитий вояками. І тут почався армагедон, - як згадують уцілілі побратими героя, - сепаратисти лупили по колоні з усіх боків. Володя їхав у кабіні з водієм. Сліпа куля поцілила в ногу. Він її перебинтував і дав команду зупинитися й усім покинути машину. Хлопці кинулися урозсип в соняшникові поля.
Останнє, що бійці бачили, - те, як їхній командир їх прикривав. Момент його загибелі не угледів ніхто. Тому ніхто не знає, коли це сталося.
- Як я дізналася, що сина вже нема? - жінку обсідають болісні спогади. - Не мала жодних поганих передчуттів. У понеділок постукав у двері військовий комісар і просто з порога випалив: "Галино Дмитрівно, ваш син убитий". Мені, як обухом по голові. А ми з чоловіком щойно повернулися зморені з городу в Яківці... Потім, як крізь туман, пам'ятаю, що прибігла сусідка, бо їй сказали, йди подивися, чого так Галя кричить...
Десятого вересня Вову привезли. Їдемо на цвинтар. Сиджу в машині зі Слюзаром. А то таке сонце! А як почалася відправа біля могили, раптом різко похолодало й ушкварив град, потім пішла злива з блискавкою й громом. Грім заглушив автоматні залпи на честь сина. Та лиш від'їхали з цвинтаря, виглянуло сонце...
Боєць 73-го морського Центру спеціального призначення капітан третього рангу Володимир Костюк похований на Алеї Слави в Коломиї.
"Багато людей проходять алеєю, - мовить мати героя, - вітаються, співчувають мені, кажуть: "Тримайтеся!". Я тримаюся, мене тримають чоловік, донька та ще мої городи. Ви гадаєте, вони потрібні мені, ті городи? Ніскільки. Але, якби не праця на них, я б здуріла...".
Андрій МАЛАЩУК
Фото: Андрій КАНЯ
Читайте також: “Мій Тарасик повсякчас зі мною”. Як живе родина полеглого Героя України Тараса Сенюка з Коломиї