Минуло 5 років від початку бойових дій на Сході України. Саме всередині квітня 2014-го, розпочалася АТО. Неоціненний вклад кожного,  хто відстоював інтереси держави на війні. Проте, саме військові  взяли на себе найсильніший удар. Їхні історії – унікальні, захопливі та моторошні водночас. Ми поспілкувались із бійцями Коломийського окремого батальйону Повітряних сил. Про війну, повернення з неї, та адаптацію до мирного життя.   Михайло ДРИНЧУК Я записався добровольцем в 2014 році, оскільки Повітряні сили не брали участь у боях. Тоді влітку було найзапекліше. Багато наших загинуло, тому командування створило зведений загін Повітряних сил для тих, хто хоче йти в піхоту. Нас там по 100 чоловік їздило на ротацію на 3 місяці. Я потрапив у березні 2015 року. Спочатку, коли приїхав, трохи страшно було. Побачив, які там рани у хлопців, перші свисти мін... Але якщо в цій професії так близько брати до серця, то з психікою не все буде добре. Потрібно сприймати війну, як гру, просте полювання: виконав завдання – забув. Назвали нас ''Дикою качкою'', бо, коли була перша ротація, заїжджали на позицію добровольці хто в чому був одягнутий. Тоді лише волонтери допомагали. Заїжджаємо зі зброєю, а машина з одягом позаду їде. В машину потрапила міна й увесь одяг згорів. Тоді волонтери нам привезли форму з польськими прапорцями, спецназ ''Дикі гуси''. ''Сепари'' бачили в бінокль, що приїхав польський Спецназ на допомогу під аеропорт. Ми прозвали себе ''Дикі качки''. 5 років тому рвався, хотів на фронт. Тут – майдани, а кадрові військові не можуть у цьому участі брати. Ми оборону в частинах тримали, хоч і бачив, що друзі пішли на Майдан. Хотів теж, бо в душі патріотизм був. Ми – добровольці. Зараз бачу, що це все недарма було. Вже після повернення з війни якось вдома прокинувся вночі, бо почув звук танка. Вхопив дружину і разом впали на підлогу. Виявилося, що то просто їхав скутер, але звук для мене був дуже схожий. Анатолій МЕЛЬНИК (другий зліва) Я – кадровий військовий: вчився воєнній справі, служив. Мій бойовий досвід розпочався взимку 2014-го року. Друга ротація – влітку 2015-го. Я виконував завдання безпосередньо на передньому краї: об’їхав усю лінію зіткнення від Станиці Луганської до Широкиного три або й чотири рази. Працював у напрямку подавлення, а більше – виявлення диверсійно-розвідувальних груп ворога. Трохи начудили (сміється). Більше трьох днів на одному місці не затримувалися, бо починали дуже сильно стріляти, а там такі дії не дуже любили. На передовій вперше в житті відчув, що таке голод. Тобто, їдеш на три дні, а завжди виходило тиждень-два. Із грошима проблем не було, тільки купити ніде. Вся проблема в тому, що населені пункти є, а магазинів – немає, особливо в Луганській області. Два дні харчувалися військовими галетами та запивали водою. У 2015-му році мене запросили з військкомату на зустріч волонтерів, психологів тощо – все тільки починалося. Ніхто не знав, що робити. Наші волонтери казали, що допомагають 95-ій бригаді, 128-ій, 79-ій – усім. Я спитав, чи вони знають про те, що в Коломиї є дві частини, а вони: ''Які частини? В нас немає військових!''. А я тоді хто? Нам допомагали й волонтери, й афганці, й капелани – хто як міг. Хто знав, той допомагав. На фінансове забезпечення зараз не скаржимося. Принаймні, порівняно з іншими галузями, наскільки розумію. В Коломиї по заробітній платі можемо конкурувати, наприклад, із ''Leoni''. Думаю, на державній роботі більше ніде не заробиш. Назарій ПАЛАГІЦЬКИЙ (зліва) Після закінчення військового ліцею я вступав до трьох військових вишів. Зупинив вибір на військовому інституті Київського університету ім. Т. Шевченка, спеціальність – військовий психолог. Навчався чотири роки, а після випуску влітку 2014-го майже всю нашу групу відправили в десантні війська. Перебував у зоні АТО до 2016-го року з перервами на відпустки. Тоді потрапив у львівську 80-ту десантно-штурмову бригаду на посаду заступника командира по роботі з особистим складом. Львів’яни відрізнялися від усіх інших бригад тим, що були чисті – завжди за собою прибирали. Згодом вирішив перевестися ближче до дому. Знайшов посаду, що відповідала моїй спеціальності. Так і опинився в Повітряних силах. У нас є жінки-військовослужбовці, що виконують завдання на рівні з чоловіками, їздять в зону АТО нести бойове чергування. Згідно із змінами в законодавстві, від 2017 року в армії – гендерна рівність. Можемо побачити це навіть по втратах. Були ситуації спочатку, коли треба було рухатись весь час і дійсно бракувало води. Я дуже вдячний коломийським волонтерам, тому що багато допомогли, зокрема ВПО ''Коломия Центр''. Вони збирали посилки, бронежилети, каски, гроші на пальне. Основна задача офіцера – щоб склад загалом був готовий технічно та структурно, а вже моя – підтримувати дисципліну. Люди повертаються з проблемами, починається депресивний стан: займаються поганими речами, доходять і до суїциду... Все, в першу чергу, від родини залежить. Це ті, кому людина довіряє, може розказати, очікує підтримки. Потім – суспільство, колектив, підрозділ. Психолог загалом формує свідомість військовослужбовця, допомагає йому вийти із стресових ситуацій, уникнути їх. Я сиджу, слухаю, допомагаю якимись поясненнями. Коли людина просто не може знайти рішення, сумнівається, можна легко підштовхнути її на правильний шлях. Мені дуже пощастило, що я сам мав військовий досвід. Мене по-іншому сприймали, та і я по-іншому розумів. Дуже прикро, коли в колі військових з інших підрозділів говоримо про наше місто чи район. Люди забувають, що дійсно йде війна. Банальність – почути, що загинув військовослужбовець. Суспільна втрата вже не є такою важливою, нема ніякого співчуття. З кожним роком люди забувають, що гинуть військовослужбовці. Взагалі, я б дуже хотів, щоб у Коломиї не було декілька різних організацій. Краще одна дійсно потужна, сильна, яка б допомагала учасникам АТО, сприяла розвитку міста. Якби люди об’єдналися, все було зовсім по-іншому. Автор: Юлія МАРЦІНОВСЬКА