Надія народилася і виросла в Конотопі. Так, саме там, де відважні жінки та чоловіки без зброї зупиняли танки, щоб ті не зайшли в місто. Навчалася у Києві на політолога, закінчила Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова .

“Але вже майже 8 років, з перемінним успіхом, якщо можна так сказати, я проживала в Азії. На контрактній основі працювала моделлю”, - розповідає дівчина.

Розкажіть про 24 лютого, де Вас зустріла війна?

24 лютого мені подзвонив батько і сказав, що розпочалася війна. Він живе у Чернігівській області, і вони одними з перших почули вибухи. Я дуже злякалася, адже він там, мама - в Сумській області, але я все одно думала, що це максимум день-два постріляють і все. Брат у Києві. Звісно, я йому подзвонила, він сказав  почекати, нікуди не їхати, а він буде їхати на роботу і забере мене. І весь день ми провели в нього на роботі, тому що він на той час був керуючим АЗС, а майже увесь персонал роз’їхався, тому 24 лютого ми провели у Києві на Оболоні. Тільки ввечері ми поїхали до знайомих під Київ. Були чутки, що о 3 годині ночі будуть бомбити столицю, тому ми сиділи в підвалі. Було дуже важко, холодно, а з нами ще й була маленька дитина. Десь 5 днів ми там провели. За цей час бачили і ракети над головами, і вертоліт російський, було дуже страшно. Ми якраз встигли виїхати, якби ще трохи  - то були б в  окупації…

Який день війни для вас був найважчим?

Ми їхали на Захід України 2 березня, і якраз в цей час брали Конотоп, туди зайшли російські війська і ставили умови: або ви з нами, або ми розстрілюємо місто. Тому для мене 2 березня - це найгірший, найстрашніший та найважчий день, бо там, у Конотопі, в мене мама. Дорога, блокпости, машини з написами “Діти” - не передати, як морально важко таке пережити. 

Так само дуже важко було, коли дізналися про Бучу, Ірпінь та інші міста, які були в окупації. І тоді розпочалася вже остаточна люта ненависть до росії і всього російського. 

Коли приїхали в Коломию? Та як опинилися саме тут?

Хочу сказати, що я дуже не хотіла їхати, бо була впевнена, що в цей час маю бути з батьками, щоб допомогти в разі чого… Думала, що ми маємо бути разом. Було відчуття, що я їх покидаю, але брат наполіг, щоб ми виїхали. Тут, в Коломиї, у нього є товариш місцевий підприємець, він нам дуже допоміг і з житлом,  брату - з роботою,  а також допоміг у різних питаннях.

Які були враження від міста? 

Приїхали ми сюди вночі, було холодно, темно, падав сильний сніг. Коли зранку вийшли на вулицю, то зраділи, що все спокійно. Взагалі, якщо чесно, то перше враження було, що ми приїхали у маленьке село, і були думки, що я буду тут робити… Але одразу хочу сказати, що мені Коломия дуже сподобалася, дуже гарне місто, люди. Ще хочу відзначити просто неймовірну сферу обслуговування, бо хочу сказати, що у Києві та Конотопі такого, на жаль, немає. Тут люди більш відкриті, ідуть тобі назустріч. Я не говорю це для того, щоб похвалити, бо це дійсно правда і я була приємно вражена. На Заході України я була тільки тричі у Львові  і Луцьку. Але хочу сказати, що Коломия мені взагалі перевернула враження про Захід. Тут дійсно гарні привітні люди, це приємне місце для комфортного життя.

Чим займалися, поки були в Коломиї, можливо знайшли роботу?

Я допомагала волонтерити у фонді “Покуття”. Вони допомагали раніше сім’ям, дітям, але тепер перейшли повністю на допомогу військовим, а саме - тактичну амуніцію. Ми й завантажували вагони гуманітаркою, і укомплектовували плитоноски, клеїли і складали бронежилети. Допомагала вести сторінку у фейсбуці. Мені подобалося, бо я знала, що я зайнята і не просто сиджу в телефоні, а приношу користь. Хочу додати, що я була вражена, скільки фонд  допомогає потребуючим. Те, що вони роблять — дуже круто. Ми відправляли  харчування в Конотоп,  Одесу, Миколаївщину і тд. Це була середина травня, наче вже й налагоджувалося все потрохи, але все одно люди потребували допомоги і були на сьомому небі від щастя. Ми з братом не один раз возили допомогу на потяг і відправляли у Краматорськ і Харків, завжди було так, що відправляли на самий фронт тим, кому потрібно. 

Ким ви працювали до війни?

Останні роки я була моделлю в Азії, а коли приїхала, то тільки знайшла нову роботу в Києві, не пов’язану з попередньою, і почалася війна…

Чи писали вам іноземці з Азії? Ваші роботодавці та знайомі? Можливо, якось підтримували або навпаки?

Я була в Китаї приблизно шість років, і останнє агентство, де я працювала, запропонувало мені грошову допомогу, але я сказала, що знаходжуся на заході України, у відносній безпеці, я вже не ділю на Східну і Західну Україну, бо давно треба об’єднатися. Вони пишуть, співчувають, що у мене така ситуація, але, на жаль, вони не визнають, що це росія. Є така соціальна мережа “WeChat” - приблизно, як інстаграм, тільки на їхній ринок, і я там постійно пишу пости, а вони мене блокують. Показувала, звісно, Бучу, Ірпінь, Краматорськ, намагаюся транслювати, ну бо хто як не я… Уявляєте, там, в Азії, зараз дуже багато росіян і білорусів і чую, що їх просять на кастингах не казати, що вони зі своїх країн, а, наприклад, з Польщі…

Мені дуже шкода, що я не можу донести саме китайцям, що це росія вбиває наших людей. Вони в це не вірять. Розуміють дуже добре тайванці, адже це їм знайоме, оскільки Китай вже давно має “апетит”, так би мовити, на Тайвань. Наші дівчата заснували організацію, збирають кошти і передають сюди. Корейці і японці мені пишуть та підтримують. Я вам не можу передати, наскільки це приємно, коли висловлюють слова підтримки незнайомці. Весь цивілізований світ з нами і ми обов’язково переможемо.

Моя сестра повернулася з ОАЕ в Україну на декілька тижнів, щоб побачити рідних. На роботі її зрозуміти не могли, як вона їде добровільно у країну, де іде війна. До слова, вона працює в британській компанії ландшафтного дизайну, і зараз вони відмовляють в замовленнях росіянам, принаймні до того часу, поки триває війна. 

“Мені пропонували допомогу і навіть вивезти сім’ю за кордон, але коли я казала, що вони не хочуть виїжджати, а залишаються вдома, то вони цього зрозуміти не можуть. Люди в Дубаї також максимально нас підтримують і вірять у нашу перемогу”, - зазначає сестра Надії Рената.

Як спілкувалися з росіянами в Азії та чи спілкуєтеся тепер?

У мене було багато друзів з росії, яких я дійсно називала друзями, але зараз так сталося, що вони щезли. Дехто, звісно, 24 числа написав, але в мене був такий стан розгубленості, що я не могла сказати, що “от ви напали”, я відповідала, що так, я у відносній безпеці. Бажали, щоб це якнайшвидше закінчилося, але потім, коли затягнулося і я почала в інстаграм постити “чому вони мовчать?”, то реакції не було. Ми колись сиділи в Китаї і говорили, то вони завжди відповідали: “Я никого смерти так не желаю, как смерти путина. При любой возможности я хочу свергнуть его правление”, але вони все одно мовчать і зараз  бачать, що у мене такий хейт в соцмережах у бік росії, але вони бояться навіть банально в мене щось запитати. Я завжди ставилася до росіян, як до людей, якщо вони були нормальні. Я не зважала на президента і владу, але завжди була різка у висловлюваннях. Коли вони починали при розмові говорити: “А у нас Крим, газ і т.д”. Я не розуміла взагалі, для чого вони це говорять. Ми ніколи не були і не будемо братським народом, і дай Бог назавжди позбудемося цього стереотипу.

Знаю, що ви вже повернулися у столицю, як там змінилося життя?

Я була там місяць і знаєте, коли вийшла з поїзда, то у мене був такий шок, бо майже всі розмовляють російською. Я в Коломиї була майже 3 місяці і я, можна сказати, підтягнула українську, бо у Конотопі у нас суржик. І оця російська мова мене дуже спантеличила. Якщо раніше я говорила, що байдуже, якою мовою говорити, то тепер я впевнена, що ми повинні від усього російського відмовитися. Краще говорити, як колись Кличко чи Азаров, ніж не розмовляти зовсім. 

Щодо мене, то я відмовилася від усього російського. Підписки, музику почистила, щоб не слухати нічого російського, блогерів і тд. Так, я втратила друзів, можливо родичів, які мені не написали, але краще так. Нехай називають як хочуть, нацисткою і т.д, але моя позиція не зміниться. Я все ж таки вірю в наших людей, що вони стануть більш свідомими і в якнайскорішу нашу перемогу. Скоро все буде!

Підготувала: Ровенчук Вікторія