Я служив у батальйоні ім. Героя України генерала С. Кульчицького з 2015 до кінця 2018 року. На початку 2015-го добровольців уже не було, але я не отримував повістки. Потрібно було якось мене оформити, тож записали, як мобілізованого. Я хотів іти служити, сам приїхав до частини, але не пройшов медкомісію через поганий зір. Тоді сказав, що з частини не вийду, поки вони щось не придумають. І командир знайшов рішення: я написав розписку, що йду під свою відповідальність. Після цього потрапив на передову. Станиця Луганська, Піски, Авдіївка, Крута Балка – в цих найгарячіших точках доводилося служити. Останнім часом був розвідником у спецназі, рота спеціального призначення.

Три місяці ми перебували в лісі. Була межа, по один бік якої – ми, а по інший – вони (сепаратисти – ред.) У будь-який момент ми могли перетнутися. Це було небезпечно. Там, як правило, зір не потрібен, тільки вуха: 2 – 3 метри перед тобою – кущі, вже нічого не видно. Коли ми приїхали такі ще необстріляні, нічого не знали, не розуміли, коли йде загроза життю. Але за короткий період часу навчилися відрізняти, як їжак лізе, як пташка десь сіла, як іде, наприклад, лис. Ми ж сиділи в ''секретах'', і щоб марно не хвилюватись, бо в лісі постійно якийсь шум, кожен звук уже знали, вивчили. Всі три місяці розмовляли пошепки. Не можна було голосно говорити, бо будь-який звук чути на кілометри. Раз на тиждень групами виїжджали по черзі на базу митися – от там починалися крики (сміється). Під час другого походу за кілометрів 10 – 15 під ногами лише раз тріснула гілочка. Першого разу звуки були раз за разом. Але вчились на ходу. Одним з моїх хобі на Сході були тренажери. Де б я не був, завжди робив їх для хлопців, щоб займалися спортом, навіть будучи у лісі. Не було можливості ні варити, ні шуміти, тому робив усе з дерева, зв’язуючи шнурками. Тренувалися ми тихенько. Сама промзона – це вже була бойня. Щоночі ти думав і не завжди вірив, що повернешся.

Якось ми з побратимом Андрієм Криштофовичем у Станиці Луганській під час бойового завдання завели розмову про наше майбутнє. Я пожартував, що було б цікаво, якщо би мій син взяв за дружину його доньку. Моєму синові на той час було близько 25-ти років, а його доньці не було ще й 15-и, тож за ці слова він мало не вдарив мене. Але час ішов, і якось ми дізналися, що вони вже зустрічаються. Тепер ми – свати (сміється). До того, як пішов воювати, мав свій бізнес, але втратив його. Ми з побратимами зараз плануємо втілити в життя інший ''проект'' – спортзал для ветеранів. Багато хлопців після повернення може б і хотіли продовжити займатися спортом, але не в цивільних фітнес-залах. Ми хотіли б створити для них емоційно комфортну атмосферу: щоб можна було і позайматись, і поспілкуватися, побути ''на одній хвилі'' з побратимами, адже ми пережили схожі події. Тепер активно над цим працюю, виготовляю тренажери. Ми не сподіваємось, що це буде прибуткова справа, скоріше – для душі.

Мій син теж їздив воювати. Коли я вперше сам запропонував йому поїхати зі мною, він подивився на мене доволі дивно. А після моєї першої ротації подзвонив і сказав, що зрозумів: треба щось змінювати в цій державі. Це для мене було найбільш радісне, що я міг почути в своєму житті. Я зміг виховати свого сина так, це – головна моя нагорода. За 5 років усе змінилось, і я вважаю – позитивно. Дуже багато зроблено, так і треба продовжувати. Розчаровує, що люди не оцінили те, що ми робимо. Наша війна не закінчена, вона триває вже тут. Потрібно будувати країну. Бути громадянином – велика відповідальність. Війна дала зрозуміти, що ухиляння від податків, соціальна пасивність – це погано. Треба завжди питати самого себе: ''А що я зробив, щоб цього не було?''