Сподіваюся, іронія виразно прочитується в провокативному заголовку. Я впевнений, що більшість читачів здивуються: а чому винуваті сантехніки? І мало хто подумає: а чому винуваті євреї?.. Та попросту тому, що завжди всі тумаки дістаються жертовному цапові, який уже століттями виконує функцію жертовного цапа, у даному випадку - євреєві.  Проектую буденну модель: хто найбільше винуватий, що неповнолітнього Колю загребли менти, бо він намагався згвалтувати неповнолітню Улянку? Ясно, винувата держава, бо Коля ніде не вчиться і не працює, а Улянка погано вчиться у технікумі, не ночує вдома, їхні тати - пияки, а мами - на заробітках в Іспанії. До такого стану речей довела держава. Тут цап відбувайло - держава. Коефіцієнт звинувачень у бік євреїв, разом з ними - у бік всіх державних інституцій, починаючи від Президента і закінчуючи старостою загумінкового села, а загалом - в бік усіх більш-менш успішних громадян нині критично високий. Коментатори у фейсбуці бризкають слиною. Повінь морального звиродніння й хамства заливає соцмережі. Усі всім винуваті. Ковтаєш оте чтиво, якби ковтав сухий горох і заїдав папером. Тепер два слова про те, що знаю найкраще, про професію журналіста. Журналістів не люблять, бо скрізь свого носа встромляють, журналістів бояться, бо, не дай, Боже, щось там винюхають. Приходиш у кабінет до якогось начальника й одразу атмосфера стає напруженою, особливо, коли поставиш на стіл диктофон. Коли когось похвалиш, не дочекаєшся приязного слова, зате, якщо когось там зачепиш, чекай відро помиїв на свою голову. Хвалиш - комусь підспівуєш. Критикуєш, - об'єкт твоєї критики заявляє, що ти на когось працюєш, і він навіть здогадується, на кого. Тебе, значить, замовили. Дивуюся, чому ніхто не ставить журналістам в заслугу, що вони виводять на чисту воду нуворишів з підмоченою репутацією, "винюхують" тіньові схеми в той час, як силові органи цнотливо ховають голови в камізельки; що саме журналісти не дають спокійно пити каву кабінетним чиновникам о першій нуль-нуль і завжди з'являються невчасно?.. Звинувачують журналістів у некомпетентності. Але ж, шановні, журналіст не закінчував університету Всіх Наук, він не мусить розумітися геть в усьому, -  яка має бути прокладка між фундаментом і мурованою стіною, або як можна довести бухгалтеру, що той виводить "наліво" цільові кошти, знайшовши дірку в законодавстві... Журналісти бувають і шельмуваті, і хитроскроєні, є такий гандж. Шукають на пательні шкварків, а сало не їдять; роздувають на мільйон проблему, яка варта копійки; не вникнувши в суть, розставляють помилкові акценти, - керуючись перевагою вміти заплітати думку та відкритим доступом до свого медійного ресурсу. Щодо нашої Коломиї, то представників цієї проскрибованої професії в місті залишилося обмаль. Може їх узагалі не треба? Адже приліпити своїх "п'ять копійок" в інтернеті і їх поширити тепер може кожен, - на це і є всесвітня електронна павутина, і не треба бути журналістом. Журналіст зникає, як вид. Як там у Висоцького, але не про журналістів, а про чоловіків, як зникаючий вид: - "Это я говорю, это все говорят, это сбудется, женщины, с вами, - Скоро будут мужчин по рецептам давать только на ночь страдающей даме". Даруйте фривольність, але так співав далеко не найгірший радянський бард. Чи так станеться і з представниками "найдавнішої професії після путан"? Хтозна. АВТОР: Андрій МАЛАЩУК