Підтримую й схвалюю пропозицію Володимира В’ятровича вилучити з переліку вихідних днів і День міжнародної солідарності трудящих. Це чому раніше, за Союзу, партія й уряд давали на першотравневі свята вихідні? Щоб життєрадісні будівники комунізму продемонстрували в колонах з портретами вождів пролетаріату підтримку всім пригнобленим і бідним на земній кулі. А особливо в тих частинах земної кулі, де народ просто-таки знемагає від капіталістичної експлуатації. Тобто в усяких там америках і канадах.
Закінчилися наші парадування, як знаємо, грандіозним пшиком. Сьогодні українська мрія впритул наблизилася до американської. Бо якщо американська мрія полягає в тому, щоб стати багатим, то українська – у тому, щоб стати багатим американцем. І народ масово покидає насиджені дідами-прадідами місця в пошуках кращої долі за священними колись рубежами. Навіть у Чикаго, де започатковувалася в другій половині 19 ст. ця сама міжнародна солідарність, проживає нині численна українська громада.
Хто ж з якоїсь причини не виїхав туди, де трава зеленіша, знай нарікає вдома на високі тарифи і жалюгідну пенсію. Однак на масовий першотравневий протест, який би сколихнув державу, не вийде. Потреба в протесті відчутна хоча б тому, що народові в нас належить тільки те, що нікому не потрібне; що всякий капіталізм, не відчуваючи критики з боку суспільства, – скаженіє. Відповідальна держава зобов’язана вжити рішучих заходів задля того, щоб газові спекулянти не підвищували ціни. А невідповідальній простіше підвищити тарифи для десятків мільйонів людей, ніж примусити кількох газових монополістів зменшити свої надприбутки.
Якби в нас існувала належна соціологічна наука, ми були б добре поінформовані, чому за майже три десятки років в Україні не зумів розвинутися потужний незалежний робітничий рух. Адже починалося все наприкінці 1980-их багатообіцяюче. Пам’ятаємо, як грізно грюкали тоді касками об асфальт під Кабміном шахтарі, як зароджувалися нові профспілки… І раптом після загального страйку 1993-ого все якось пішло на спад, політики приймали чимраз упевненіший і погордливіший вигляд. Що ж сталося?
Нам з Коломиї тоді не все в проголошеній незалежною державі було добре видно. Нам достатньо було того факту, що міськком партії в комуністів забрали, церкву і синьо-жовтий прапор дозволили, а посади профспілкових босів на заводах і фабриках, які ще чмихали, обійняли люди з демократичними гаслами на вустах. Київську владу куди більше, ніж задоволена її позірним патріотизмом Галичина, тривожив край з важкою промисловістю, де гартують сталь і плавлять чавун. Київ одразу зрозумів, наскільки важливо обмежити владу організованих робітників, а тому скористався випробуваним радянським методом. Полягав метод у вмілому використанні вибіркових соціальних виплат. Хочеш доплати на відпустку? Отримати дешеве житло? То будь чемний, слухай директора, а не нових профспілкових заводіїв…
Після грабунку загальнонародної власності, делікатно названого приватизацією, скороспечені власники заводів і пароплавів пішли протореною державою стежкою, маніпулюючи тим же розподілом соціальних виплат. Тому дам, а тому не дам… Зрозуміло, що робітники стали ще більше залежати від профспілки і підприємства. А в таких умовах не особливо попротестуєш.
Нічого дивуватися, що замість радикальних профспілок, яких не вдалося створити, маємо такого собі монстра під назвою Федерація профспілок України (ФПУ) з успадкованою структурою радянської спілки. І з державною підтримкою, що поза межами здорового глузду. Різноманітні корупційні афери, правда, наполовину вже «з’їли» цього монстра, оскільки із 330 об’єктів, що ними володіла на початках ФПУ, залишилося зовсім небагато санаторіїв, готелів і спортивних таборів. Однак не виглядає на те, щоб найбільша непідпорядкована ФПУ профспілка, Конфедерація вільних профспілок України, могла стати гідним конкурентом у боротьбі за робітничу прихильність, відчутно впливати на політику.
Отож маємо те, що маємо, пане Кравчук. Наразі Київ може почуватися спокійно, малоймовірно, що першого травня зворохоблений народ побіжить на вулиці домагатися своїх прав. Хоча недавні події в недружній нам Росії, молодь якої переглянула фільм "Він вам не Дімон" і серйозно обурилася хронічним злодійством влади, наштовхують на думку, що на авансцену історії не конче мають виходити профспілки, причому ялові. Це не те щоб дає надію, та все ж пом’якшує почуття безнадії.
Дмитро КАРП'ЯК