Коли мені запропонували знову написати свої думки для «Дзеркала», я вирішив, що годі вже критикувати владу, людей і написати щось хороше про рідне місто і його мешканців. Вирішив пройтися містом і набратися позитивних емоцій для написання позитивної статті. Переступаючи штучні клумби, які щодня біля універмагу висаджують місцеві «садівники», гори сміття, насолоджуючись виглядом «улюбленого МАФу», оминаючи безхатченків, які зручно розташувалися на лавочках у середмісті, пройшов площу Шевченка та звернув на славнозвісну «стометрівку». Там, уникаючи зіткнень з мухами, котрі, сидячи на сирі, літаючи над головами жіночок, які з гордими підприємницькими намірами заполонили центральну вулицю міста, намагалися відчайдушно захистити свою «власність», уникаючи укусів бджілок, котрі кружляли над виблискуючими на сонці вишеньками та черешеньками, котрі визирали із торговельних лотків, по всій вулиці, відмовившись придбати поповнення у свій гардероб у вигляді шкарпеток і трусів, нагородити себе медалями, наточеними ножами, дійшов до перехрестя з вулицею Валова. Далі мій маршрут став трохи легшим, довелося лише не піддатися спокусі придбати «сосательної вати», кульки у вигляді «Спанч Боба», випити келих пива під гордим майорінням «Чернігівське». Я присів відпочити позаду пам'ятника Іванові Франкові. Дивився на Великого Каменяра, згадував його пророчі вірші, думав про позитив, який маю написати. Але мене постійно відволікав коник, який катав дітей та час від часу справляв нужду на газоні, а також дітвора, яка вилазила майже на голову Франкові, та їх батьки, які лише переживали, щоб діти не попадали, не вдаючись до можливостей заборонити лазити по пам'ятнику. Також зосередитися на позитиві не давав величезний батут, який грайливо закликав бажаючих поскакати, визираючи якраз з-за спини Франкові... мабуть, це найкраще комерційне місце для такого батуту... хто такий Франко цьому батутові, людям, які його встановили... Відволікали й сумнівні особи, котрі відверто розпивали алкогольні напої на лавочках у скверику, під лаконічною, але точною назвою «яма». Здалося, що на мужньому, побитому часом (і в нашому випадку розкраданням при будівництві постаменту) обличчі Івана Яковича проступила сльоза. Відчувши, що ні мені, ні йому тут не комфортно, я рушив далі, а він, сумний, залишився стояти з відчаєм у душі. Звернув на бульвар Лесі Українки. Чарівна вулиця. Завдяки їй можна закохатися в Коломию. Майже придумав, про що писати, тоді дійшов до кінця цього раю – закінчення тротуару та яскраво-зеленої забудови. Всі думки були спрямовані на те, як пройти цю ділянку та не зламати ноги, не кажучи вже про те, що після прогулянки по цьому кінцю цивілізації довелося ще довго чистити взуття та штани. Звернув до парку ім. Кирила Трильовського. Не так вже давно з парку прибрали аварійні атракціони, заповнити місце яких довірили матінці-природі, яка добре справилася із завданням – дерева, травичка, кущики – успішно замели сліди розважальної зони в парку. А на цьому місці можна було встановити той батут, який тепер паплюжить пам'ять про особу, чиє ім'я має цей парк. Не знаю, чим керувалися люди, які встановлювали той батут позаду Трильовського, чи знають вони, що то за дядькові той постамент, чи помітили вони взагалі той пам'ятник, але як на мене, це ще один копняк під зад історії, культури та духовності міста. В цьому парку все ті ж знайомі «сосательна вата», «пивнушка», де горді послідовники М. Круга та інших сподвижників російського шансону насолоджуються їхньою творчістю, яка відлунням облітає півпарку. Так, думаючи про позитив, дійшов до дитячого майданчика. Там, на моїх очах, дівчинка, з'їжджаючи з гірки, приземлилася на коліна і, завдяки «дотриманню» стандартів побудови дитячих майданчиків, успішно розбила їх до крові об «безпечний» настил у вигляді нескінченної кількості каменюк під кожним із атракціонів. Сльози цієї дівчинки та сльози хлопчика, мама якого не мала грошей, щоб потрапити на платний майданчик, який дбайливо для кишені винахідливого підприємця розташувався якраз біля цього дитячого майданчика, заманюючи дітей, котрі граються поруч, машинками, морозивом, гірками тощо, не дали можливості зосередитися на позитивній статті. Разом із своїми думками я дійшов до розвалин колишнього кінотеатру, попутно зриваючи ще декілька плакатів «Коломия сьогодні з 13 червня», яке, мов вірус, захопило чи не кожне дерево та стовп у Коломиї. Присів на уламки його історії і нарешті задумався. Коломия – прекрасне місто. В Коломиї – прекрасні люди. Коломиянам потрібно дуже мало – просто повірити в це і полюбити своє місто. Просто зрозуміти, що ніхто, крім нас самих, не зможе перетворити наше місто на справжнє «писанкове». Яка б не була добра чи погана влада, ми самі визначаємо напрямок розвитку міста. Ми з вами встановлюємо МАФи, платячи хабарі, ми з вами виходимо торгувати на вулиці міста, ми з вами разом не дбаємо про красу та безпеку нашої Коломиї. Кожному з нас потрібно вийти на вулиці, підняти голову, відкрити очі та озирнутися довкола, глянути на Коломию, задуматися... Коломия – це ми з вами. Коломия – для нас. А ми – для Коломиї. Допоки ми з вами не захочемо зробити Коломию європейським містом, Коломия не захоче ним бути. Просто повірмо в Коломию та перестаньмо її паплюжити. Михайло ВОВК