Люди рідко роблять свій вибір, а фраза «на мою думку» давно втратила свою силу. Чому так? Всередині у нас немає чітко налаштованого інструменту чи фільтру, який абсолютно може виміряти цінність того чи іншого продукту. Ми концентруємо свою увагу на переваги однієї думки над іншими і в співвідношенні з ними зрівнюємо цінність кожного з варіантів. Приплюсовуємо це до своєї думки, яка нещодавно була представлена нашим співрозмовником. Купуємо або продаємо.
Більшість коломиян не знає, що їм насправді потрібно, доки не почують чи не побачать це у готовому інформаційно-поданому контексті.
Телевізія – (tele означає «далеко», а vision – «зір», «видіння», «бачення») показує один із варіантів бачення і пропонує думку для глядачів безкоштовно, щоб ті її взяли за свою. Це дає зібрані образи, не до кінця досліджені проблеми, те, що, можливо, не стосується звичайної людини сьогодні або загалом.
Телевізія трансформувалася і постійно набуває вагомої ціни для людей - відсіює і добавляє нових користувачів. Багато хто, приходячи додому, вмикає новини чи улюблену телепередачу і, пораючись на кухні чи завалившись на диван, слухає таким чином і вибирає для себе нібито потрібну інформацію. Інтернет витісняє телебачення з ринку мас-медіа, але стала цільова аудиторія залишається.
Інтерактив з глядачем
Спілкування є важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Тому спілкування – явище глибоко соціальне. Інтерактивність – це принцип організації системи, при якому мета досягається інформаційним обміном. Елементами цього є всі елементи системи, за допомогою якої відбувається комунікація з людиною (глядачем). Тому телевізія – це інтерактив з глядачем.
Пастка для самотніх
Коли лунає фраза: «Телевізор – це зло. Він обмежує людину», я іронічно посміхаюсь. І так, і ні. Наївно думати, що це маленький монстр, який з’їдає людину. Ви, мабуть, захочете посперечатися зі мною. Однак, я спробую пояснити. Телевізор – абстрактно – це ювелірний концепт з психологічно-соціальним спектром впливу на людину. Він може замінити нам живе спілкування. Дитина розмовляє з екраном, де ідуть улюблені мультики, татко голосно підтримує гравців своєї улюбленої футбольної команди, які зараз на екрані, і бабуся кричить на політиків, які у прямому ефірі відповідають на запитання глядачів. Невже вони і справді думають, що їх почують? І так, і ні.
Таким чином глядач, який залишився наодинці з трансляцією, отримує порцію спілкування, не задумуючись над цим. Віральний (вірусний) ефект цього – поділитися з кимось, розповісти чи потім використати як власну думку. Це стосується всіх, а не лише коломиян. Хто б ти не був, рано чи пізно піймаєшся на наживку.
Безкоштовно з різних куточків світу
Для чого купувати книги, подорожувати чи досліджувати, якщо за вас це зробили, а результат транслюватимуть у неділю ввечері. Супер. Окей. Гляну.
Що ж робить безкоштовну пропозицію такою заманливою? Чому ми відчуваємо ірраціональне прагнення спіймати те, що безкоштовне, навіть коли ми самі того не хочемо? Телебачення відкриває доступ до готової картинки. Воно було винайдене у 20-их роках ХХ століття і відтоді поступово стало звичним в оселях людей – це був технічний прорив. Сьогодні це безкоштовні пропозиції побачити все чи побувати всюди. Але чи достатньо такого спілкування зі світом людині розумній? Ні.
Люди завжди бояться втрачати. «Погана погода може зіпсувати вихідні! Зараз дорого подорожувати світом!» - так можна виправдати себе. Реальна привабливість безкоштовно прив’язана до страху втратити. Коли ми вибираємо цей варіант, то не бачимо суттєвих втрат. Фільм дивимось у піратській версії, знятий у кінотеатрі на камеру, зате безкоштовно. Що відбувається, якщо ми готові витратити кошти з сімейного бюджету? У нас з’являється відчуття ризику неправильного вибору – ми можемо програти. Тому, якщо нам пропонується вибір, ми виберемо безкоштовне. Це – буклети, реклама, гречана крупа і, звичайно, ж неживе спілкування у форматі телепередач.
Надія Стефурак