Письменник Мирослав Ірчан (справжнє прізвище Андрій Баб’юк) за словами Володимира Качкана – «дивовижна постать в українській культурі й літературі», чия «нестандартність має «два крила», до розгадки суті яких наше літературознавство ще й не зібралося». Не намагатимемося відтворити детальний життєпис письменника чи проникнути в глибини його творчості й ми, та з нагоди 125-річчя від дня народження хочемо згадати цю непересічну особистість кількома штрихами з біографії, листів, спогадів, творів та фотоархіву.

Народився він 14 липня 1897 (за іншими даними – 1896) року в с. П’ядиках на Коломийщині й за своє недовге життя – 40 років (чотири з яких в ув’язненні на Соловках) – встиг навчатися в Коломийській гімназії, закінчити Львівську вчительську семінарію, добровільно вступити до лав легіону УСС, у жовтні 1914 р. отримати поранення в руку, працювати в «Пресовій кватирі» УСС, де був зокрема редактором часопису «Український самохотник», перейти в ранзі хорунжого в УГА, а згодом – в ЧУГА, де займав високі посади, бути комісаром агітпотяга, стати членом комуністичної партії й редактором газети «Більшовик», у 1921 – 1922 роках в Києві працювати лектором у військовій школі, одружитися з чешкою Зденою, згодом переїхати до Праги, де навчався в Карловому університеті, 1923 р. прибути до Канади, активно займатися там громадською й журналістською діяльністю, 1929 року повернутися в радянську Україну, очолити спілку письменників «Західна Україна», редагувати одноіменний журнал, бути заарештованим 1933 р. й разом з Лесем Курбасом організувати на Соловках театр і писати, багато писати – статті, нариси, рецензії, новели, поезії, переклади, драматичні твори... Загалом видано близько 50 книжок письменника.

 

Третього листопада 1937 р. Мирослав Ірчан загинув у Сандармоху від кулі кривавого енкаведиста-вбивці разом з майже двома сотнями українських діячів культури й науки, зокрема Лесем Курбасом, Антоном Крушельницьким і його синами, Василем Атаманюком та іншими. Мирослав Ірчан гірко помилився, повіривши в утопічну комуністичну ідею, але завжди залишався відданим українцем.

У посмертній згадці січовим стрільцям «Спіть, хлопці, спіть...» Мирослав Ірчан написав слова, які в наш непростий час зачіпають до глибини душі: «…Могили Ваші розсіяні по всій широкій Україні. Це здорове зерно, з якого виросте наша свята воля. І прийде час, що посуне тисячами на Ваші могилки вільний народ і цілуватиме землю, що прикрила Вас, і сльозами буде зрошувати її… І дітям маленьким будуть Ваші могилки найвищою наукою. Виростуть вони на таких борців, як Ви. І як треба буде, віддадуть своє життя за рідний край-Україну, як Ви… Друзі! Тепер Ви вже спочиваєте, а ми йдемо дальше. Перед нами дорога далека-далека, ще й у тумані криється. Та ми йдемо!..».

Про походження псевдоніма А. Баб’юка, а загалом мав він понад 40 псевдонімів і криптонімів, дізнаємося з пояснень його товариша з «Пресової кватири» УСС Ростислава Заклинського. В часи служби в легіоні УСС Андрій Баб’юк був закоханий в Ірину Арсенич, доньку пароха с. Пістині на Гуцульщині о. Авгус¬тина. Називав її Ірчиком і від її імені взяв свій літературний псевдонім «Ірчан». Першу частину псевдоніма Андрій взяв на честь Мирослава Січинського, студента Львівського університету, який стріляв у намісника Галичини українофоба графа Потоцького.

Фрагменти листів та спогадів:

«...Етнографію чомусь уже змалечку дуже люб’ю...Та може, коли б не війна, я усе був би ще напівсвідомим, прямо анальфабетом тої науки і записував би усе тільки тому, щоби мати зшиток народних пісень і чванитися ним перед товаришами, що не мали охоти «бавитися подібним». На війні аж (може тому, що я з кождим роком розвивався) пізнав я правдиву красу словесности. Я свідомо відчув той тяжкий біль в тужній пісні угорського «Руснака», відчув усі терпіння в оповіданнях або пісні переляканого бойка в Карпатах, побачив душу гуцулика-стрільця в словах його «співанок»… І я поборював усякі невигоди, не уважав на нічо, що кругом мене діялося. Я записував часто серед тріскучого морозу або в похилій буді зі смерекових галузь в темнім зворі. Також, як я опинився в селі, записував я між селянами».

(З листа Мирослава Ірчана до Володимира Гнатюка від 17 березня 1917 р. )

«…Не повернеться все те, що було, Іване, як не повернуться наші молоді літа. Пішли ми в життя хлопцями молодими, а то життя закрутило нас, як повінь соломинкою, і розкидало світами. Одні давно вже в порох перетворились в сирій землі, инші коротають дні на «своїй не своїй землі», а ще инші скапуються на чужині. Бо такий час, бо так нам судилось… Працюю, скільки сил моїх, і праця моя все-таки приносить якусь користь для мільйонів працюючих людей і це моє найбільше задоволення... Як дуже хотів би я побачити рідні П’ядики! Хоч один день пробути в них, бо там як сьогодні бачу в темноті заплющених очей моїх кожду стежечку, кождий горбочок, кождий корчик. Здається, що все це так недавно було, а то вже роки тому…»

(З листа Мирослава Ірчана до Івана Чередарчука в с.П’ядики. Вінніпеґ, 27.02.1927 р.)

«Шість років в Канаді – це неначе шість років на засланні в Сибірі. Перше всего природа надзвичайно скупа на свою красу, до того дуже змінчива і сувора. Загально, Канада – це пустиня, країна мало заселена (всего на великанський простір не повних 10 мільйонів населення!). Духового життя майже ніякого, а американський світ препаршивий з своїм нахабством, фальшивістю, захланністю, погонею за доларом. Що держить мене, так це праця серед робітництва, яке тут прекрасно зорганізоване».

( З листа Мирослава Ірчана до Марії Фуртак-Деркач від 8.03.1929 р.)

«…Дня 21 січня 1929 проминуло моїй дочці рівно три роки. Зветься вона Майя. Хоч є пословиця, що «кожний циган свої діти хвалить», але все таки про єдину дочку мою, що багато звеселила мені життя, можу сказати, що вона, як на свій вік, дуже розумна дівчинка. Балакає гарно по-українськи і не зле по-англійськи, …вона слухняна, любить працю, шанує книжку. В неї є вже своя бібліотека, зложена з дрібненьких діточих книжечок… Все це в неї у великому порядку та пошані. А з обличчя, по моїй думці, вдалася більше в маму. До речі, моя дружина, прекрасно володіє українською мовою і інакше не розмовляє з Майєю. За це по-чеськи балакають з дитиною сестри дружини і батько, а тим самим Майя вчиться зразу без великого труду двох мов. Це, думаю, не зле…Часами стає дивно, яке то було життя, як не було отого «дрібненького».

(З листа Мирослава Ірчана Марії Фуртак-Деркач від 8.03.1929 р.)

«Завжди він був зайнятий, вдома вечорами було багато друзів, ночами писав довго... наша квартира у Харкові була у приміщенні колишньої духовної семінарії на вулиці Вільної Академії, це була величезна кімната, з котрої розділилися спальня, кабінет та світлиця. Був у батька новий як на той час ламповий радіоприймач, який часто ми слухали…Батько гарно малював, у мене збереглися його рисунки. Пам’ятаю чітко ніч арешту. Приїхало кілька осіб, і всі присутні при обшуку, навіть мені не дозволили спати. Усі книги переглядали (а у нас стіна з полицями книг!) і скидали на підлогу накупу. Батька повезли, а через якийсь-то час я була на останньому побаченні, від його неголених щік у мене горіло обличчя».

(Зі спогадів доньки Мирослава Ірчана Майї Ільїної)

«…його квартира видавалася якимось центром, де люди зустрічалися і розмовляли на різні політичні і літературні теми…Ірчан є твердо переконаним українським націоналістом, який готовий підкорити власні інтереси інтересам українського націоналізму».