Аж ніяк не ідеалізуючи галицьке панство ХІХ – першої половини ХХ століть, мушу все ж визнати: основних вимог, без яких людина не може вважатися шляхетною, воно намагалося дотримуватись. Доказів цьому багато, згадати хоча б невістку Івана Франка Ольгу. Не таємниця, що український (тоді частіше вживали слово «руський») Львів позаочі називав невмілу в господарських справах Франкову дружину Хоружинську «москалькою». І протиставляв мамі її невістку Ольгу, яка після кулінарних курсів у Відні написала книжку «Перша українська загально-практична кухня». «О, видите, – тішилися поміж собою поважні галицькі мотрони, – невістка виросла між нами й знає, що то є добра кухня і добра господарка».
Східна Галичина часів Франка і пізніше, до 1939-ого, – це, звичайно, не суцільне «прошу-перепрошую» і «цілую пані ручки», проте це й не принесена на большевицьких штиках «класова мораль». Щоб мати опінію шляхетної пані, треба було зі смаком вдягатися, практикувати походи до театру, стежити за мовою, не порушувати правил етикету. Чи в цукерні з вишуканим інтер’єром, чи в себе вдома – галицька пані всюди намагалася пам’ятати про почуття власної гідності, ні перед ким себе не принижуючи.
Що ми маємо насьогодні? Покладімо руку на серце і визнаймо, що за чверть століття в своїй рідній державі ми не спромоглися досягти того рівня загальної культури, який мали давніше, за панування на наших землях чужих держав. Так, дуже зашкодила нам безбожна комуністична ідеологія, з якою післямайданна влада нарешті починає, хоча й несміливо, боротися. Але ось читаю в серйозній київській газеті статтю про зневажливе ставлення пересічних мешканців польського Перемишля до західноукраїнських контрабандистів. Зневажливе не стільки тому, що наші порушують закон (поляки свого часу теж цим грішили), скільки тому, що не дружать з дезодорантом, вульгарні, невиховані. Читаю і згадую, що коли курсував потяг «Чернівці-Перемишль», яким я добирався до Львова, самому доводилося зустрічати у вагоні таких. Ці контрабандисти якщо й застали комуністичну владу, то хіба в ранньому дитинстві, на комуністів тут навряд чи спишеш. Вина, найімовірніше, на батьках, школі.
Тому важко переоцінити справу, яку робить у Коломиї уже кілька років поспіль вчителька інформатики Марія Гнатюк. Маю на увазі школу шляхетних українок. Минулого вівторка в Народному домі відбувся черговий випуск школи, і варто було бачити й чути, як упевнено, граційно поводилися панянки на сцені, декламуючи вірші чи танцюючи. У школі вони вивчали народознавство, ту ж кулінарію, основи гігієни, правила доброго тону… Маю глибокий сумнів, що дівчата з таким багажем знань і вмінь допустять у майбутньому, щоб їхні діти ганьбили свій край.
Маю також надію, що на самому етикеті в школі не зупиняються. Не менш важливо, ніж вміння повестися, – прищепити панянкам те, що називається незламним українським духом, відвагу виступити при потребі в обороні правди. Далеко ходити за прикладами для наслідування патріотизму і громадянства не треба, згадаймо Надійку Савченко. Не кожен чоловік здатен на героїзм, який вона демонструє в московській неволі. Не кажучи вже про високу національну самосвідомість.
А якщо піти в історію трохи далі, то згадаймо маловідому сьогодні, на жаль, поетесу і вчительку Іванну Блажкевич. Гірка доля випала їй. Материнської ласки майже не зазнала, мама померла, коли Іванці було чотири рочки. А геть пізніше, коли вона сама стала матір’ю, польські шовіністи отруїли шоколадом двох її малолітніх дітей. Ще й прислали цинічного листа: «Смерть твоїх хаменят – то початок нашої помсти… Облиш пропаганду вашої України, яка навіки здохла!» Не здалася, не облишила.
Залишається пошкодувати, що людей з таким характером негусто, напівпорожня зала на випускному вечорі школи шляхетних українок зайвий раз це підтвердила. Згадується відома притча про Аристотеля і жінку легкої поведінки. «За мною йдуть юрби, а за тобою одиниці», – насміхалася жінка з мислителя. «Бо я йду вгору, це важко, – відповів той, – а йти вниз завжди легше».
Дмитро КАРП’ЯК