Так, очікувані. І, скажу відверто, я десь ними задоволений. Чому?  Все більше людей усвідомлюють те, що ми одні, нема від кого чекати допомоги, що ми – слабка країна третього світу, яка помирає тому, що дивимося на навколишній світ і на самих себе крізь рожеві окуляри. Ми звикли думати і чекати, що нам хтось щось винен і тому той хтось повинен нам те віддати. І от коли той хтось нам щось дасть (асоціацію з ЄС, безвізовий режим, членство в НАТО) – то це буде манна з неба і аж тоді ми всі заживемо КРАЩЕ як у Європі…… Ага, дуля! Результати нідерландського референдуму очікувані, тому що ми там – непотрібні. Я працював більше трьох років поспіль з євреями, прибалтами, росіянами та фінами в паливній компанії, власниками якої були євреї. Якої вони думки про українців? В лоб казали: «де пройшов хохол, там нам, євреям, робити нічого». І в цьому є частка правди, адже українці – «ґазди»! Звикли «по-ґаздівськи» підбирати все, що погано лежить, не задаючись питанням «А чиє воно»?  І не лише в багатій Європі, де є що підбирати, але й в нас, удома. Шутр та камінь з рік – крадемо в держави, тобто самі в себе; правічні букові  ліси гуцули вирубують з своїх же гір, тобто пилять гілку, на якій сидять; бурштинокопачі вирубують соснові ліси, які, свого часу, стали на заваді розповсюдженню чорнобильської радіації; та навіть черновонокнижні підсніжники копицями зриваються та продаються, а ми тішимося тим, які файні квіточки носять вулицями наших міст…  Чи, може, «шутри-ліси-бурштин-підсніжники» то не українці, а москалі з євреями у нас «підбирають»? Чи, може, москалі з євреями та європейцями засмітили ліси, береги рік та узбіччя доріг, заливають фекаліями гірські річки та потічки, «відмітилися» у під’їздах та ліфтах? І це ще півбіди, якщо відмітилися лише написами на кшталт  «тут був Пєтя»… Чи хочемо ми, українці, асоціації і «добросусідства», наприклад, з сірійцями чи циганами? А забулося, що ми думали про румунів і чи хотіли б асоціації з ними, якщо б вони не ввійшли до ЄС? А анекдоти про молдован і лампочку теж забули? Звідки ця наша зверхність? Чим ми кращі? То чому хтось має хотіти асоціації і «добросусідства» з нами? Просто уявіть на мить, якщо нідерландець чи француз або бельгієць, смакуючи зранку горнятко кави з теплою випічкою на балконі свого будинку, прочитає вранішню газету про «шутри-ліси-бурштин» в Україні? Що б ви робили на їхньому місці? Голосували б за асоціацію з такою ордою? Адже ми ненавидимо один одного, не довіряємо один одному, стараємося один на одному нажитися, в нас затупіли почуття взаємодопомоги і взаємовиручки, наше столітнє традиційне «моя хата скраю» із приказки переросло в буденність, тому що у нас чорне – це біле, а біле – це чорне. Ми всі вміємо мріяти і «займатися демагогією», але ми не вміємо і не хочемо досягати кращого. Наша свідомість заточена на сіру буденність, ми не хочемо змін на рівні підсвідомості, ми так запрограмовані. На перше ж запитання після привітання українця до українця «Як справи?», ми відповідаємо: «Аби не гірше»...  Ми боїмося змін. І, навіть якщо справи у нас дуже добрі, ми все одно відповідаємо «Аби не гірше», але в цьому випадку, аби наші добрі справи не наврочили! Зробіть тест! Дайте відповідь своєму знайомому на запитання «Як справи?», що у вас все чудово і зверніть увагу на вираз його обличчя… В переважній більшості випадків вас «спопелять» одним лише поглядом. Спробуйте! Натомість європеєць, американець, канадець на аналогічне ж запитання відповідає «Чудово!» (Fine!, тобто файн, файно!)… Вони не бояться заздрощів та змін, вони горді тим, що їхні справи прекрасні. Ми ж навіть слово «файно» вже забули. Тому що у нас подвійна, потрійна мораль, яка не дозволяє створювати стійкі відносини ні з ким, крім сім’ї та друзів. І то…. Члени родин роками не розмовляють між собою, а друзі – в думках «гімнюки» і користолюби. Ми кричимо, що хочемо боротися з корупцією, але самі любимо чим вищу зарплату, і то готівкою, і то «в конверті», аби не платити податки. Ми «даємо сотку» лікарю, «двісті» відносимо в школу за кращу оцінку своєму нащадку, «віддячуємо» за будь-яку консультацію чиновнику… і тут же вдома розказуємо, які лікарі-вчителі-чиновники «офігівші». У нас у владі, в правоохоронній і суддівській системах сім’ї і друзі, тобто такі собі сімейні підряди, так зване «кумівство» процвітають і, як наслідок, хаос всюди. Влада давно перетворилася в бізнес. Правоохоронна та суддівські системи – це також бізнес. Невже прокурор чи слідчий можуть вижити на зарплату в 2–3 тисячі гривень на місяць? Ми всі це знаємо, але ми всі до цього так звикли, що й не помічаємо та не говоримо про це. Брехня стала нормою нашого життя. І, мало того, брехня узаконена на офіційному рівні, адже 2–3 тисячі гривень – то офіційна заробітна плата, встановлена і оподатковувана державою… Тому, немає ніякого вирішення проблеми України, крім рішення проблеми українця – маленької, затисненої обставинами збіднілої людини, яка так зажата тими обставинами, що думає лише тут і зараз, хапає тут і зараз, руйнує тут і зараз, і навіть коли ця людина виривається із тих зажатих обставин, то «тут і зараз» продовжує сидіти в голові, а рука все тягнеться і тягнеться… Немає ніякого зовнішнього вирішення проблеми України, нікому не потрібен генератор хаосу. Є лише внутрішнє вирішення цієї проблеми. Є невелика група активістів, розумних, відносно успішних людей, які можуть реалізувати себе лише шляхом об’єднання своїх знань, компетенції, життєвої енергії, шляхом організації. Організації не всіх добрих та розумних, «за все добре проти всього поганого», але тих, хто здатен усвідомити фундаментальні виклики, які стоять перед цим булькаючим болотом, хто розуміє, що перемога вимагає довгих років системних зусиль, що в ім’я  добра часто доводиться робили зло і що за добро часто-густо відповідають злом у цій країні. Такі люди є, але таких людей у нашому сорокамільйонному суспільстві – одиниці. І, на жаль, я навряд чи можу себе до них «записати», хоча дуже хочеться перебороти у собі зневіру та розчарування і, вкотре, випрямитися. Це, на мій погляд, головне, а все інше – дрібниці, тобто дріб’язкові амбіції, дріб’язкові злоба і заздрість… Простіше кажучи, бризки на поверхні глобального океану змін. Ми живемо в надзвичайно складний, але й надзвичайно цікавий час – час глобального реформування та трансформації суспільства, час зміни світового устрою. П.С. Розумію, що після прочитання написаного не в одного виникне запитання: «Та хто він такий, аби нас тут ґабзувати і чого він розписується за нас?» Так, такі будуть. Здебільшого це ті люди, яким «аби не гірше»… Віталій ВАНДИЧ