Отже, дім на Надвірнянському передмісті, згодом вул. Собеського, 29, згадується як новозбудована кам’яниця Герша Рамлера у коломийському часописі за січень 1891 р. з приводу пожежі, що спалахнула 30 грудня 1890 р. о 4 годині після обіду. Загорівся, як повідомляє газета, дерев’яний двоповерховий будинок, теж Рамлера, що розташовувався поряд із згаданою кам’яницею. В цьому дерев’яному Рамлер тримав дрова, збіжжя (ріпак) і нафту, тож вогонь миттю охопив всю будівлю, і врятувати її було вже неможливо. Полум’я перекинулося вже навіть на віконні рами і крокви покритої бляхою кам’яниці № 29, та, на щастя, пожежникам вдалося її врятувати. Автор допису про пожежу звинувачує у її виникненні і наслідках саме Рамлера, який порушив усі правила пожежної безпеки, а також і магістрат, що закривав на ці порушення очі. Автор запитує, чи не тому так сталося, що Г. Рамлер і сам є радником магістрату та ще й володарем «колосального маєтку».

Після смерті Герша Рамлера і його дружини Беіли Грун (1842 – 1910), весь його «колосальний маєток» успадкували доньки і зяті. Син підприємця помер у трирічному віці. Цікаво, що згідно з розповіддю Ірини Ковалів-Кратюк, будинки на вулиці М. Павлика розподілив коломийський багатій двом своїм зятям наступним чином: Ефроїму Клярману – права сторона вулиці, а Мозесу Ландау – ліва. Кам’яниця ж № 29 на вул. М. Грушевського дісталася його донькам, бо саме вони – Хая Фріда Ландау (1872 р. н.), Малке Клярман (1875 р. н.), Яхед Гаммер (1879 р. н.) та Ріфка Дікман (1882 р. н.) – фігурують як її власниці в 1930-х роках. Та чи справді вони там мешкали зі своїми сім’ями – невідомо. Найімовірніше, в цьому будинку могли жити Дікмани і Клярмани, адже, зі слів Ірини Ковалів-Кратюк, у 1930-х роках родина Ландау мешкала в наріжній кам’яниці на перетині вулиць М. Павлика та С. Тарабалки, а телефонна книга 1929 року подає вул. Крашевського, 12 (тепер – Івана Франка) як адресу Бенджаміна Гаммера і Мозеса Ландау. Щодо останнього, то, можливо, в довіднику йшлося про канцелярію цегельні, якою управляв Ландау.

Підтвердженням того, що в будинку № 29 на вул. М. Грушевського таки мешкали Дікмани є список вцілілих в часи голокосту коломийських євреїв. В цьому списку знаходимо Д. Дікмана із зазначенням саме цієї адреси. З родинного дерева Рамлерів відомо, що у Ріфки і Мауріція Дікманів дійсно був син Давид 1909 р. н. Тож з численних нащадків заможного коломийського підприємця живим залишився лише він, але його подальшу долю дослідити поки що не вдалося. Всі інші – родини Клярманів, Гамммерів, Ландау знаходимо в іншому списку – загиблих.

Натомість відомо, що Гаррі, внук рідного брата Герша Рамлєра Абрагама (1885 – 1924), у 1949 році прибув до Австралії й там близько 70 років тому заснував підприємство з виготовлення меблів. За ці роки виробництво розвинулося до потужної фірми «Ramler International», яка й зараз успішно працює на світовому ринку. Про цей факт родинної історії Рамлерів довідалися від несподіваних гостей музею ще у травні 2001 року, які виявилися правнуками Абрагама Рамлера й власниками згаданої фірми. Пауль і Джеррі були надзвичайно втішеними, що в музеї є матеріали про їхнього родича Герша, повезли з собою в Австралію цеглину «рамлерівку», а музеєві на пам’ять залишили схему родинного дерева з автографом і макет стільця – емблему фірми.

Та вернімося до будівлі № 29 на вулиці М. Грушевського. З рекламних оголошень у коломийських часописах відомо, що частина його приміщень здавалася в оренду. Зокрема у 1930-х роках за цією адресою мешкав та приймав пацієнтів лікар «внутрішніх, жіночих і хірургічних недуг» доктор Павло Кац, як про це написав у статті Ілля Криворучко. Цікаво, що і йому вдалося врятуватися в часі голокосту, тож і його прізвище з зазначенням адреси є у списку вцілілих євреїв.

Житловою будівля залишалася і в часи німецької окупації, а вже в повоєнні роки в ній розміщено суд. Згідно з документами інвентарбюро наприкінці 1940-х років споруда зазнала незначної реконструкції, зокрема зі сторони подвір’я добудовано довгий коридор і змінено розташування входу.

Тож неважко здогадатися, що чимало різних подій – радісних і не дуже, драматичних, а то й трагічних – бачили на своєму довгому віку мури будівлі на вул. Грушевського, 29. А що її чекає в майбутньому – побачимо.