Мав я колись можливість, працюючи в комуністичній пресі, побувати в Києві на курсах підвищення журналістської кваліфікації. Я був перший і єдиний від коломийського «Червоного прапора» такий курсант, тому що Союз починав тріщати по швах і тогочасні правителі сконцентрувалися на зовсім інших речах, ніж майстерність підлеглих їм газетярів. Зрештою, жодного помітного сліду ті курси і в моїй творчій біографії не залишили, що їхав на місяць до столиці, що й не їхав. Одна моя покійна нині іронічна родичка як обзивала «Червоний прапор», не пардонуючись особливо переді мною, «беззубою старушенцією», так і не переставала обзивати після повернення з Києва. А згадалися ті давні курси ось чому. На одну з лекцій у жовтому корпусі університету прийшов до нас працівник прокуратури. Волосся на голові розкуйовджене, обличчя підпухле, чоловік явно з бодуна. І потягнуло його, абсолютно непідготовленого до лекції про найпередовіше в світі радянське законодавство, на теми геть віддалені. Коротше, взявся наш прокуратор пропагувати норманську теорію походження Русі. У школі нас такого не вчили. Про вікінгів на Русі розповідали, але про те, що саме вони, ці воїни з півночі, заснували нашу державу, мови не було. Норманська теорія псевдонаукова, твердив шкільний підручник, серйозно ставитися до неї не варто. Можливо, якби дітей змушували тоді читати, крім підручника, «Повість врем’яних літ», деякий сумнів у дитячій голівці міг би зародитися. Бо чому там, у «Повісті…», написано чорним по білому, що наші предки їздили до варягів і просили тих прийти правити ними? Земля наша, бачте, велика й плодюча, а порядку в ній ніт... Той прокуратор сильно мене взлостив. Щоб нам, такому давньому й славному народові, збудувала державу купка якихось приблуд з Балтійського моря?! І я сказав йому в очі все, що думаю про норманську теорію. Ніхто в аудиторії мене не підтримав, але ніхто й не заперечив. Лектор вирішив за краще пригасити мій запал і перевів розмову в інше річище. Тоді, майже 30 років тому, ні він, любитель повеселитися за столом, ні я, ні будь-хто в аудиторії не міг знати, яким шляхом піде подальша історія. Підозрюю, правда, що він уже щось тоді відчував, і це «щось» надавало йому сміливості виступати проти офіційної науки. Хоча певен, що візантійських письменників, які описували перших історичних предків українців – антів, він не читав. Отож уявлення не мав, що управління в антів було демократичне, вождів обирали на сходах, всі важливі справи вирішували на вічах. Тому й влада їхня була хитка, а політика химерна. І між собою порозумітися не могли анти… Демократичну естафету антів перейняло Запоріжжя. І козацька демократія, як твердить Микола Аркас, знову зіграла з народом злий жарт. Вільні хлібороби не платили податків, гетьмани не могли створити регулярну армію. Здається, немає жодної перемоги Богдана Хмельницького над поляками без спілки з Кримським ханством. Та й у самого Хмельницького, за спостереженням Проспера Меріме, була психологія раба, який шукає опіки господаря. Він писав листи царям і султанам, думаючи, що грає політичну гру на європейській арені. Але пани з рабами і в карти не сідають грати. Варшава й Москва хутко домовилися за його спиною, як розділити Україну по Дніпру. У вас не з’явилося бажання спроектувати сказане в сьогоднішній день? Порозмірковувати над тим, як дійшли ми до президента, в якого два класи освіти, а потім по тюрмах? Якщо таке бажання з’явилося, то ви перестанете марити про день, коли Україною візьмуться керувати ангели під жовто-блакитним стягом. І вимушені будете признати часткову рацію за тими, хто ухвалює рішення запросити в Україну Саакашвілі, Деканоїдзе й Квіташвілі, навіть незважаючи на те що анестезія в Грузії – це молотком у чоло. Або ухвалює запросити Івана Міклоша зі Словаччини. Або будь-якого іншого варяга… Бо земля наша велика й плодюча, а правити в ній ми незугарні. Чому я й згадую при нагоді ті київські курси. І того прокурора зі спитим обличчям, який узявся боронити антинаукову, як тоді твердила офіційна історіографія, норманську теорію. Мушу визнати, що сьогодні, озброївшись сякими-такими знаннями в цій царині, я навряд чи вийшов би до дошки сперечатися з прокурором. Якби, певна річ, ситуація повторилася. Але ж образливо, хай йому всячина, як кажуть іще подекуди в Києві. За державу, за всіх нас образливо. Дмитро КАРП’ЯК