Якщо сказати коротко, то ювілей Коломиї вдався. Ба більше — такого ювілею ми ще не мали. Заслуга в цьому і громади, і влади, і фундаторів та ініціаторів багатьох акцій. Що залишається після кількаденних урочистих заходів? Те, що має тривалу вартість. Пам’ятник, фонтан, книжки, мистецька галерея. Правда, завдяки інтернету збережуться різні відеоматеріали з самобутніми ювілейними акціями. Так само коломийські рекорди залишаться у національній книзі досягнень. А тепер мусимо кількома словами нагадати про те, що мало в собі не дуже позитивний зміст, щоби в подальшому уникнути цього. Після велелюдного співу перед катедральним собором на Спаса формувалася святкова колона, яка йшла до ратуші. Ведуча оголосила маршрут колони, правда, не називаючи вулиць, а лише пам’ятники, до яких мали покласти квіти. Внаслідок цього половина людей рушила Театральною на Франка, як і планувалося, а більша частина рушила в протилежний бік — Театральною до ратуші. Отже ж, треба нашим людям дуже детально пояснювати інформацію, і навіть загороджувати інший напрямок та скеровувати в запланованому напрямку. Інакше втрачається елемент масовості. Увечері на Спаса відкривали дарунок-фонтан від уродженця нашого міста Андрія Іванчука (здається, це найбільший дарунок Коломиї в новітню добу). Зібралося стільки людей, що, очевидно, до цього ніхто не був готовий. Треба подякувати Господові, що не сталося якоїсь жахливої історії в той вечір, адже в середмісті ще не збирався такий здвиг! Публіка, безперечно, була зі святковим настроєм, умиротворена шашликами і пивами-медами. Відповідно, періодично люди мусили справляти нужду. Очевидці чули непритаманний середмістю запах, який долинав з найближчих закапелків. Постає запитання: чому не поставили біотуалети? Віриться, що до 780-річчя у нас з’явиться кілька сучасних громадських убиралень і ми цю проблему вирішимо раз і назавжди. Безперечно, фонтан, який назвали водограєм любові, прикрасив наше місто, бо що то за місто, якщо в ньому нема фонтана? Але фонтан, як і все решта, передбачає культуру людей. А цього нам катастрофічно бракує. Пересвідчуємося, що не лише невідома сільська вуйна, яка облизувала слоїк з сметаною, не знає про побутову культуру, але й наша драйвова молодь далека від такого поняття. Всі почали лізти руками й ногами у фонтан, хтось щось туди жбурнув, хтось щось покрутив і вже одна цівка води не працює. Щедро встелили фонтанне дно монетами, по які вже лазив невідомий голодранець. Приємно жити поміж культурними людьми і прикро усвідомлювати, що твій народ далекий від культури. І навіть те, що молодь назвала свої цікаві заходи по-анґлійськи, ще нічого не означає. Треба ще бути європейцями, бо, пройшовшись повз молодіжні гурти, можна було почути цілий букет непристойних і незрозумілих слів. Як сказав би Тарас Шевченко: «Україно, Україно, оце твої діти!» Безперечно, більшість ювілейних заходів мали продуману назву. Респект митцеві Олегові Лобураку, що свого кота він назвав не «Кот Васька», а «Кіт Ґудзик». Так само важливо, що рекордний смаколик з яблук назвали яблучним пляцком, а не яблучним пирогом. До слова, у наших околицях не існувало традицій пекти «яблучний піроґ», бо у нас варили пироги, тобто вареники.  Щодо цього довжелезного яблучного пляцка, то очевидці кажуть, що не встигли кліпнути оком, як юрба розтягла, розщипала його, ніби тиждень перед Спасом постила. Для таблиці Іванові Богдану ювілей почався неприємно, бо вже вдруге хтось збив чи вкрав шкельце з руки цього легендарного коломийця. Ніколи не думав, що в нас так люблять кольорове шкло! Але надзвичайно приємно було здибати в рідному місті багатьох її синів і доньок, які приїхали з різних українських міст і з-за кордону. А ті, що не змогли завітати на 775-річчя, оглядали величні урочистості в інтернеті, клали свої лайки та захоплені відгуки. Таки особливе наше місто і ми маємо законну підставу пишатися ним. Микола САВЧУК