«В останніх днях 1904-го чи з початком 1905 року в Києві відбувалося ювілейне свято в честь відомого композитора Миколи Лисенка. Ми з дружиною хотіли взяти участь у тому святі…Ювілейне свято… пройшло велично. З галичан, крім мене і моєї дружини (буковинки), був, мабуть, лише відомий патріот Кость Паньківський, також з дружиною. На бенкеті було кількадесят осіб. Коло ювілянта сиділи Олена Пчілка й Іван Нечуй-Левицький, проти мене і дружини сидів Євген Чикаленко (якого всі кликали «пан», бо був великим землевласником) зі своїм сином у студентському мундирі. .. Між бесідниками, що вітали ювілянта, був і я. Святочний концерт також гарно удався. Між публікою видно було багато пань з Києва й інших міст у народних строях. Моя дружина була в сталевому народньому одязі з Буковини. Сорочка з прекрасної шовкової матерії, що узори на ній вишивала жінка з села Оршівці Кіцманського повіту. Киптар був з такого білого сукна, що мали австрійські генерали на своїх святочних мундирах – також вишиваний на зразок ноші в Оршівцях. ..З нагоди нашого побуту в Києві були ми обоє на виставі «Запорожець за Дунаєм», в якій виступав брат Миколи Садовського Саксаганський. Бачили ми теж п’єсу Горького «Дачники». В тому часі були в Києві сильні морози, на вулицях палили великі вогні, при яких грілися візники. Ми спішилися до Коломиї, щоби з дітьми відсвяткувати Святвечір 6 січня 1905 року. Та не судилося! На пограничній залізничній станції в Новоселиці виявилося, що не маємо закордонних паспортів: забули їх у київському готелі. Так що той Святвечір відбули діти з моєю тещею Марією Попович і з моїм незабутнім секретарем Іваном Чупреєм, що наче належав до нашої родини…Під свіжим вражінням з Києва мав я у залі Народнього Дому в Коломиї доповідь про згадане ювілейне свято».