Будинок сімейного типу родина Целухіних створила майже 20 років тому в Рубіжному Луганської області. Рідні син та донька подружжя виросли, тому батьки вирішили взяти на виховання діток. Зараз у будинку — десятеро дітей, ще трьох вже всиновили. Про те, як змінилося життя сім'ї після переїзду на Прикарпаття, мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу Ірина Целухіна розповіла Суспільному.
Родина Целухіних. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Найстаршій дитині — 19 років, наймолодшому — майже п'ять. Рідний син має власну родину й живе окремо, донька — з мамою та дітьми.
24 лютого 2022 року, прокинувшись від вибухів, чоловіки одразу привели до ладу підвал. Після цього родина перевірила запаси продуктів. Старші діти з чоловіком Віталієм були у волонтерському штабі, розвозили харчі.
8 березня 2022 року почалися бої за Рубіжне, за кілька днів перед будинком розірвався перший снаряд. Уламки вибили вікна у двох дитячих кімнатах. Коли зникло світло, переїхали жити всі разом в одну кімнату.
15 березня 2022 року в місто зайшли російські військові. Старша донька з батьком натрапили на російський патруль. Від смерті їх врятував обстріл, який раптово розпочався. У цей же день за 50 метрів від будинку родини росіяни поставили блокпост.
З 18 березня родина жила у підвалі. Їсти готувати дорослі — ходили до літньої кухні. Діти виходили до туалету лише з батьком, іноді — постояти біля підвалу на сонці.
У город родини прилетіла фугасна бомба, яка не розірвалася. У даху будинку стирчав снаряд від ПЗРК "Ігла".
Вночі 19 березня 2022 року почався потужний нічний обстріл. У будинок залетіли уламки, один з яких поранив 13-річного Михайла. Жінка каже: від шоку та поспіху помітила це вже у підвалі.
"Діти були настільки навчені, що як тільки чули, як тато або мама кричать: підвал, вони хапалися одне за одного й швиденько спускалися. Щоб ви розуміли: десятеро людей спускалися за 15 секунд", — каже Ірина Целухіна.
Першу допомогу хлопчику надала старша сестра, яка захоплювалася туризмом й кілька разів проходила підготовку з надання домедичної допомоги. Лікар оглянув дитину за кілька днів, коли родина приїхала на Прикарпаття. Зі слів Ірини, життя Михайлові врятували кілька светрів, спальник та ковдри — вони затримали уламок й поранення було порівняно не глибоким.
Тоді подружжя вирішило виїжджати, але з'ясувалося, що волонтери вже не могли забрати родину з їхнього кварталу. Ця територія вважалася сірою зоною та постійно була під обстрілами. Сім'ї запропонували самотужки дістатися з Рубіжного до евакуаційного пункту — за 8 км від їхнього будинку. Ірина пригадує, що вже розробили маршрут і план пересування, однак у цей час обстріли стали майже безперервними.
Сім'ї допоміг військовий капелан зі Слов'янська Олександр Шетнік. Жінка з дітьми виїхали 24 березня 2022 року, а чоловік Віталій та її батько залишилися доглядати будинок та господарство. Ірина каже: на 14 людей, що виїжджали, були лише сім невеликих рюкзаків.
"Із семи рюкзачків один був з ліками, ще один — з документами. Найбільше речей мав Ярослав, бо він — наймолодший, й ми не знали, що йому буде потрібно. Всі інші брали лише комплект змінної білизни", — ділиться Ірина Целухіна.
У день виїзду родини з Рубіжного розпочався авіаналіт. Капелан Олександр вивіз матір з дітьми до Слов'янська. 26 березня вони оселилися у Межигірцях на Прикарпатті, а 31 березня дізналися про смерть батька.
"Наш будинок просто розстріляли. Ми не знаємо чому. Говорять про те, що було дуже багато снарядів. Кажуть: нарахували до десяти, а потім перестали лічити. Снаряди один за одним лягали в дах, це були запалювальні боєприпаси. Віталій намагався загасити займання й був вбитий одним зі снарядів", — розповідає Ірина Целухіна.
Пожежа в будинку була настільки сильною, що вигоріло навіть залізо. Через якийсь час батько Ірини переїхав до неї. Зараз він живе на Івано-Франківщині.
Наприкінці серпня родина переїхала з Межигір'я до Тустані, де прожила понад пів року. За цей час знайшли волонтерів, зібрали гроші й придбали власне житло для родини.
До цієї історії долучилася Катерина Осадча з благодійним проєктом "Будинок для родини" від фонду "Твоя опора". Родина переїхала у власний будинок у селі Залуква Галицької громади 19 грудня 2022 року.
"У 2014 році, під час півторамісячної окупації, в родинному будинку були лише чоловік з татом. Старші діти відпочивали в таборі у Бердянську, а Ірина з молодшими — у санаторії на півночі Луганщини. Та окупація пройшла для нашої родини спокійно. Знаєте, мабуть, вона нас трішки "розхолодила": ми сподівалися, була така надія, що й цього разу омине", — ділиться Ірина Целухіна.
Шестеро дітей ходять до місцевої школи. Дівчинка з вадами зору навчається у Вигодській спеціальній школі Івано-Франківської обласної ради. Також є двоє студентів. Михайло навчається дистанційно з однокласниками з Рубіжного.
"Проблеми були. Де взяти шкільне приладдя? Потрібні меблі — де їх розмістити? З'явився одяг — люди дали, щось купили, а куди його складати? Переїхали в Тустань — потрібно було облаштовувати кухню. Нам усім була потрібна психологічна підтримка — допомога після смерті тата", — розповідає мама-вихователька родини.
Ірина з чоловіком прожили 32 роки у шлюбі. У наймолодшого Ярослава — всі казки про тата.
"Він обов'язково ввечері приходить до мене "побалакать", як він каже. Він спить з хлопчаками в кімнаті, а до мене приходить поговорити перед сном. Він мені казки розповідає, а я йому. В нього всі казки про тата: "А тато вже зірочка? Він вже на небі? Він за нами дивиться? А чому ми його із собою не забрали? А погані дядьки вже пішли? А тато відновлює нам будинок? А він чекає на нас?" Ось такі розмови. З іншими дітьми ми говоримо, але з молодшим — найскладніше", — розповідає Ірина Целухіна.
Діти сумують за рідною домівкою.
"Коли хтось з міста викладає якісь кадри, ми дивимося, шукаємо свій будинок. І хтось каже: "Що там можна знайти? Там же — повна розруха". Але ні — ми шукаємо відомі для нас моменти: ага, оце — школа, оце — наш будинок, навіть бачимо дорогу-перехрестя, яка там іде. Це, звісно, страшно", — ділиться Ірина.
Михайлик не дуже хоче розповідати про поранення уламком снаряда. Хлопець каже: сумує за друзями, яких мав у Рубіжному, тому й залишився навчатися дистанційно у своєму рідному місті. Хлопчик любить працювати по господарству.
"Коли старшого брата немає вдома, я допомагаю мамі по дому. Можу піти погуляти. Молоко беру. Ще треба більше дізнатися про село", — розповідає Михайло.
Насті — 13 років. Дівчинка любить малювати. Усі діти навчені так, що старші допомагають молодшим. Окрім того, кожен має свої обов'язки. Дівчатка допомагають мамі готувати.
Настя та Ярослав. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
"Я прибираю кімнату дідуся й залу. Коли мию посуд, наводжу порядок і в кухні. Якщо немає сестер, які прибирають нагорі — наводжу лад й там", — ділиться Настя.
Старші хлопці захоплюються туризмом, тож Ірина відправляє їх у табори та походи. Коли родина має змогу зібратися разом, то проводять час за настільними іграми.