Мушу передусім нагадати широким верствам населення, малообізнаного з художньою літературою епохи Відродження, що ж це за такий острів, Папоманія. Вифантазував його у своїй дивовижній книжці «Ґарґантюа і Пантаґрюель» французький сатирик Франсуа Рабле. Це один з островів, біля якого, шукаючи пригод, кинули якір Пантаґрюель з компанією. І чого-чого, а пригод тут вони зазнали сповна. Оскільки острів’яни створили собі культ Папи, то перше, з чим вони звернулися до прибульців, було: «Чи бачили ви Бога, який живе на землі?» Второпавши нарешті, що ж від них хочуть, Панург легковажно заявив, що бачив на власні очі аж трьох пап, проте ні добра, ні користі з того не мав. На його щастя, острів’яни пропустили другу частину речення повз вуха, а зосередившись на першій, оголосили прибульців своїми найдорожчими, найлюбішими гостями. І знай кричали: «Вони ЙОГО бачили! Вони ЙОГО бачили! О щасливі люди!» Щось подібне до мешканців Папоманії переживали й ми наприкінці червня 2001-ого. Тоді на львівському іподромі виголошував проповіді, причому українською мовою, Папа Іван Павло ІІ. Ми знали, що це той Понтифік, який доклав немало старань, щоб легалізувати УГКЦ. Ще раніше він часто приїздив до передреволюційної Польщі, щоб підтримати дух свого народу, пригнобленого комуністами. І наполегливі заклики Папи Войтили «Не бійтеся!», і вбивство ксьондза Попелюшка стали чи не останніми краплями, які переповнили чашу терпіння поляків і привели до створення «Солідарності». Руху настільки потужного, що навіть співпраця Валенси зі спецорганами, як тепер з’ясовується, не змогла вже комуністів порятувати. Папа Войтила, не гордуючи заходити і в мечеть, був, до речі, не проти зустрічі з патріархом Московським. Не судилося. Цю місію виконав недавно на Кубі, як знаємо, вже інший Папа, Франциск. І хоч воно ніби й не годиться ставити під сумнів поведінку й слова намісника Бога на землі, яким вважається глава Держави Ватикан, цим сумнівом сповнені нині немало українських греко-католиків. Дехто з аналітиків навіть відверто пише, що московська дипломатія по всіх пунктах переграла дипломатію ватиканську, Папа просто підписав папір під назвою декларація, заздалегідь заготовлений у Москві. Що ж маємо в цій декларації? Констатацію того факту, що в Росії спостерігається «безпрецедентне зростання християнства»; що «обидві сторони побиваються через конфлікт в Україні»; що «українську схизму» потрібно долати «канонічним шляхом»… У нас тут мала дитина знає, яку ганебну роль зіграла у війні на сході російська «канонічна церква». Як і те, що російське православ’я, підперте владою з енкаведешниками, — це страшна руйнівна сила. А дорослий чоловік, якщо забажає прочитати Євангеліє чи то від Луки, чи від Матвія, чи будь-яке інше, не знайде там і натяку на канонічність. Зате багато довідається про потребу йти за правдою, бути твердим перед спокусами лукавого. Це так виходить, що Ватикан побивається разом з Москвою, тобто разом з агресором, через конфлікт в Україні! Подиву гідне формулювання. Хто б міг подумати, що сьогоднішній Рим виявиться настільки байдужим до українських ран, до Греко-католицької церкви, яка пережила подвиг мучеництва?! Після кубинської декларації, після обіймів Папи Франциска і патріарха Кирила залишається хіба чекати, що Понтифік піде ще далі й поцілується з провідниками Аль-Каїди. А саму декларацію хіба оздоблять діамантами й повісять над церковними дверима, як повісили декреталії у згаданій книжці Рабле мешканці острова Папоманія. Тамтешній єпископ запевняв прибульців, що ці декреталії написані самими ангелами й упали з неба. Ними можна лишень милуватися, а щоб до них прикластися, належить перед цим три дні постити і дістати відпуст усіх гріхів. Хоч як доводили гості, розчаровані перспективою три дні не їсти, що бачили декреталій без ліку — і на папері, і на пергаменті, і друкованих, і від руки писаних, однак єпископ був невблаганний. Таких декреталій, знай твердив він, ви ще не бачили, бо тільки наші, знебавпалі, справжні, решта — списані з них. Правда, коли Пантаґрюель усе ж погортав сторінки декреталій, то згодом сказав, що в нього якось дивно засвербіли руки і йому закортіло… Але краще ви самі прочитайте в книжці, чого так закортіло велетенському синові Ґарґантюа. Дмитро КАРП'ЯК